Помилка спадкоємця: як один зневажливий подарунок змусив матір розкрити таємницю свого справжнього стану
На Новий рік мій син подарував мені швабру перед усією родиною і сказав, щоб я не забувала своє місце. Усі зареготали. Але після бою курантів я зробила оголошення, від якого у всіх зник святковий настрій, тому що…

31 грудня. За вікном кухні повільно, ніби неохоче, падає лапатий сніг. Він лягає на розлоге ялинове гілля, на дах лазні, на застиглі в зимовому сні грядки, які я все літо плекала. У будинку панує тиша. Та сама, моя, буденна. Вона густа й тепла, пахне дріжджовим тістом, хвоєю від ялинки, що стоїть у великій кімнаті, і трішки димком із печі.
Я сама. У мої 82 роки самотність у будні — це не покарання, а благословення. У цій тиші я чую себе, чую, як дихає дім, який ми з покійним чоловіком, Матвієм, будували по цеглинці, по колоді.
У будні цей дім — мій. Він слухається мене, відгукується на кожен мій рух. Скрипне мостина — привітається. Загуде піч, замуркоче, мов ситий кіт. Але скоро все зміниться. Скоро тиша розіб’ється, мов тонке скло.
На зміну їй налетить шум, гам, метушня. Приїде родина. Мій син Родіон зі своєю дружиною Мариною, їхня дочка, моя онучка Сонечка, і ще з десяток родичів та друзів.
16 осіб. Я готую на всіх. Гаряче в духовці — гусак із яблуками — вже рум’яниться. На веранді, на холоді, застигає холодець у великих емальованих мисках. Гора олів’є, таз «шуби», пиріжки з капустою та картоплею вже викладені на рушниках, холонуть. Стіл у великій кімнаті накритий моєю найкращою скатертиною, тією, що з вишивкою. Я її ще дівчинкою вишивала. Кожен стібок пам’ятаю.
Іноді, ось так, у тиші, я думаю, що моє життя розділилося на два. Одне — спокійне, розмірене, моє власне. А друге — для них. Життя у вихідні та свята. Воно складається з їхніх гучних голосів, їхніх прохань, які звучать як вимоги, їхніх розкиданих речей та брудного посуду, який я прибираю в ніч із неділі на понеділок, коли вони, втомлені від відпочинку, їдуть назад у місто.
Тиждень тому я випадково почула телефонну розмову Марини. Я вийшла в сіни по дрова, а вона стояла на ґанку, курила свою тонку цигарку і говорила подрузі, голосно, не соромлячись:
— Та куди ми ще на Новий рік? Звісно, на дачу. Стара там уже все приготувала, стіл накрила. Це ж як безкоштовний готель, тільки ще й з домашньою їжею.
Слово «стара» кольнуло, мов тоненька крижинка під шкіру. Не мама, не Аглая Денисівна. Просто стара. Як функція. Як предмет меблів.
Я тоді завмерла за дверима, прислухалася до свого серця. Воно стукнуло раз, другий — рівно, спокійно. Я не стала виходити, не стала нічого говорити. Просто тихо повернулася в хату, у теплу кухню. Навіщо? Що б це змінило? Я вдала, що нічого не чула. Переконала себе, що це все заради Сонечки. Заради моєї дівчинки, яка єдина з них усіх, приїжджаючи сюди, спочатку обіймає мене, а вже потім біжить дивитися, як там її улюблена яблуня…
І ось вони приїхали. Скрип гальм, грюкіт дверей, і в мій тихий, теплий дім увірвалося морозне повітря і чужий, вимогливий галас.
— Ма! Ти де? Зустрічай гостей! — Це Родіон, мій син. Йому 55, а він усе як хлопчисько, якому всі винні.
— Аглає Денисівно, у вас капці є вільні? А то в цих чоботях ноги втомилися. — Це Марина, невістка. Вона вже хазяйнує в передпокої, командує, куди ставити сумки з шампанським і тортами, купленими поспіхом на заправці…