«Світло не вмикай»: чому жінка не послухала незнайомку і кого вона побачила

— Ти не доїдеш туди, куди їдеш.

Ольга здригнулася. Вона вже майже поклала сумку на верхню полицю, притиснула до себе Мишка і збиралася вибачитися за те, що дитина знову скиглить, коли почула цю фразу. Голос був неголосний, спокійний, без тиску — від цього він і пролунав особливо недоречно.

— Вибачте? — Ольга обернулася.

У купе, крім неї, сиділа жінка. Циганка — Ольга одразу це зрозуміла, хоча та була одягнена просто: темна кофта, довга спідниця, хустка, не яскрава, а вицвіла. Жодних браслетів, каблучок, звичного галасу. Тільки погляд. Важкий, уважний, ніби вона дивилася і бачила людину наскрізь.

— Я сказала, — повторила жінка, — ти не доїдеш.

Мишко заскиглив голосніше, ніби підтримав розмову. Ольга втомлено видихнула.

— Вибачте, у мене дитина хвора, — сказала вона сухо. — Давайте без цього, гаразд?

Циганка кивнула. Не образилася. Просто відкинулася до стіни й замовкла. Ольга відвернулася, зайнялася Мишком. У неї тремтіли руки — не від слів, а від утоми. Нічна зміна на складі вичавила всі соки: коробки, сканер, холодний бетон, постійний гул. Потім автобус, вокзал, потяг. І все це з дитиною на руках, у якої зранку піднялася температура.

— Ну тихіше, тихіше, — бурмотіла вона, дістаючи з сумки поїльник. — Зараз, Мишко, зараз…