Пологи у підворітті: яка страшна правда розкрилася після випадкової зустрічі під мостом

Галина Мельцова навчилася відчувати ніч задовго до того, як темрява остаточно накривала місто. Вона знала за запахом вологого бетону й особливим гулом машин, що проїжджали нагорі, що час готувати місце для сну. 52 роки — вік, коли більшість жінок ще сповнені сил, працюють, будують плани на майбутнє. Галина планувала лише одне — як пережити ще одну ніч.

Міст став її домом три місяці тому, коли орендована кімната перетворилася на недосяжну розкіш. Роботу санітарки в лікарні вона втратила рік тому: затяжна хвороба та операція вибили її з колії на кілька місяців. Коли одужала, повідомили про скорочення штату. Лікарі рекомендували легку працю, але знайти таку роботу не вдалося. Потім — борги за квартиру, конфлікти з хазяйкою, виселення, і ось вона тут.

Під бетонною громадою, яка вдень тремтіла від потоку транспорту, а вночі перетворювалася на укриття від вітру, Галина розстелила картонні листи, зібрані біля продуктового магазину. Картон тримав тепло краще за газети й не розмокав так швидко від вогкості. Зверху — стара ковдра, що пахла цвіллю, але все ще здатна зігріти. Рюкзак з речами вона поклала під голову. Так безпечніше.

За три місяці вуличного життя Галина засвоїла головне правило: довіряти не можна нікому, а цінні речі, навіть найжалюгідніші, потрібно тримати при собі. Вечір видався теплим для кінця весни. Там, за мостом, шуміла річка, монотонно й заколисуюче.

Галина дістала з кишені куртки яблуко, єдину їжу за день, і почала методично його гризти, економлячи кожен шматочок. Голод вона навчилася обманювати, розтягуючи трапезу на пів години. Повільні жувальні рухи, концентрація на смаку, спроба відчути насичення від кожної крихітної скибочки.

Вона вже збиралася лягти, коли почула кроки. Невпевнені, що спотикаються. Галина завмерла. Нічні відвідувачі під мостом рідко несли щось хороше. Вона встигла зіткнутися і з підлітками, що шукали розваг, і з такими ж безпритульними, готовими відібрати останнє. Стиснувши в руці важкий ліхтарик — єдину подобу зброї, — вона вдивилася в темряву.

З-за бетонної опори вийшла жінка. Навіть у слабкому світлі вуличного ліхтаря, що пробивався крізь арку мосту, Галина одразу зрозуміла: це чужа людина в її світі. Одяг, дорогий і явно не пристосований для нічних поневірянь. Світле пальто, вимазане брудом. Туфлі на невисокому підборі, один з яких зламаний. Обличчя, бліде, спотворене болем. Жінка трималася за живіт — величезний, округлий. Вагітна. На великому терміні.

— Допоможіть… — голос тремтів, зривався на хрип. — Допоможіть мені. Я народжую.

Галина підскочила, забувши про обережність. Професійні рефлекси, заглушені місяцями життя на вулиці, спалахнули з новою силою. Вона підхопила жінку під руку, відчувши, як та майже падає на неї всією вагою.

— Тихіше, тихіше, — Галина обережно посадила її на картон. — Давай подивимося. Коли почалися перейми?