Піжама на морозі і шампанське в домі: як батько провчив зятя, який виставив його доньку за двері у Новий рік
Мій новорічний сюрприз перетворився на жахіття, але все почалося за кілька днів до цього, з телефонного дзвінка, який розірвав тишу мого дому, наче постріл.
Телефон задзвонив різко і пронизливо, коли я сидів біля каміна з келихом дешевого віскі. Полум’я потріскувало, кидаючи тіні на старе крісло Марини, моєї покійної дружини. Я читав, коли почув голос доньки.
— Тату, я більше не можу, — голос Рити звучав так, ніби вона говорила з-під води: уривчасто, з хрипом.
Двадцять п’ять років шлюбу з Мариною навчили мене слухати не слова, а паузи між ними. Паузи завжди говорять більше.
— Рито, що сталося, рідна? — я підвівся і підійшов до вікна.
Вітер смикав раму. З відображення на мене дивилося моє обличчя: сиве, втомлене, з тривогою, що врізалася в нього.
— Він накричав. Через підсмажений хліб. Я просто хотіла подати сніданок свекрусі так, як вона любить, а тост трохи підгорів, — голос доньки здригнувся. — Він жбурнув тарілку об стіну і сказав, що я ні на що не здатна, що йому соромно за мене перед батьками.
Я втупився в чорне вікно, де гілки дерев дряпали скло, ніби хотіли вдертися всередину.
— Де він зараз?
— Внизу, з батьком і матір’ю, футбол дивиться, ніби нічого не сталося. А Ольга все підколює, мовляв, невісткам треба вміти вести господарство, — голос Рити став сухим і крихким. — А я тут, у ванній, як дитина, сховалася.
Я заплющив очі. Згадав, як їй було сім, і вона так само ховалася після кошмарів. Тоді все лікувалося кухлем какао і теплою ковдрою.
— Тату, приїжджай до нас на Новий рік, прошу. Мені погано самій.
Я хотів сказати: «Так, виїжджаю зараз, доберуся до ранку, разом все вирішимо». Але сказав інше:
— Рито, я не можу. У мене зустріч за договором із Пахомовим двадцять третього. Якщо все пройде вдало, це буде надійний дохід.
Запала тиша. Важка, в’язка.
— Розумію, — сказала вона нарешті. Голос став чужим і офіційним, як на похороні Марини, коли вона дякувала всім за співчуття. — Ти зайнятий.
— Це не так просто… — почав я, але вона вже не слухала.
— Мені час, він кличе.
Гудки. Я стояв зі слухавкою в руці, дивлячись, як вогонь у каміні допалює поліно. Келих з віскі потеплішав, покинутий, як і все навколо. Потрібно все скасувати. Робота почекає. Донька важливіша. Але думки про гроші тиснули. Пенсія залізничника не гумова, все дорожчає, а контракт Пахомова обіцяв стабільність.
Я ліг, але сну не було. Тіні на стелі рухалися, ніби засуджували. На годиннику — за п’ятнадцять одинадцята. Я підійшов до вікна. У відображенні була не втома, а боягузтво.
Рік тому в цій самій кімнаті Рита розповідала про заручини. Вона приїхала з Вознесенська вся сяюча, крутила на пальці перстень Марини.
— Його звати Роман, — казала вона. — Тридцять вісім років, займається нерухомістю. Він все вирішує, щоб я не переживала.
Тоді я вже відчув тривогу, але не послухав себе.
— Люди не змінюються, доню, — сказав я їй тоді. — Шлюб не робить людину кращою, він лише показує, якою вона є.
— Ти несправедливий, тату. Він просто запальний, але добрий.
Вона сміялася натягнуто, ніби репетирувала впевненість. Я кивнув і нічого не сказав. А повинен був. Повинен був наполягти, зустрітися, поговорити, перевірити. Але я обрав тишу — зручну, безпечну і зрадницьку.
Тепер я лежав під ковдрою Марини, пошитою нею за місяць до смерті, і відчував себе нікчемним. Марина б не мовчала. Вона вміла ставити людей на місце без крику, точно і твердо. А я обрав бізнес, контракти і страх. Страх бути незручним, страх влізти в чуже життя.
За вікном вітер ламав гілки. Здавалося, ніби хтось намагався вдертися в дім, як совість, що вимагає розплати. Чому я не поїхав одразу? Чому дозволив їй залишитися там, поруч з ним? Відповідь була простою: боягузтво.
Ранок приніс не світло, а порожнечу. Я прокинувся від холоду: камін давно згас, в домі стояла тиша, ніби хтось вимкнув сам час. На кухні варилася кава — стара, турецька, та, що любила Марина. На столі лежав список справ до зустрічі з Пахомовим, але тепер він здавався безглуздим набором паперів.
Телефон задзвонив знову…
