«Чому я тут?»: жінка-лікар знайшла свій весільний портрет у будинку незнайомця

Важко зітхнувши, жінка поспішила на виклик. Після огляду жінка прописала ліки і вже збиралася йти, як раптом побачила на стіні портрет. Протерши очі, вона ще раз глянула і обімліла.

На портреті була зображена вона у весільній сукні.

Марія Петрівна була матір’ю-одиначкою. Вона самостійно виховувала десятирічного сина Данила, адже його батько, дізнавшись про вагітність, одразу втік. Лише пізніше з’ясувалося, що він був одружений і в нього самого було четверо дітей. Вона не тримала на нього зла. Жінка звикла тягнути все на собі, адже з дитинства жила з бабусею.

Ординаторська зустріла Марію Петрівну звичним запахом розчинної кави та антисептика. Вона опустилася на продавлений диван, скинула з ніг кросівки й потягнулася всім тілом. Зміна тільки почалася, а вже встигли витягнути з палаючої квартири стареньку з отруєнням чадним газом і відкачати підлітка після передозування. Звичайний понеділок.

— Машо, хочеш чаю? — зазирнув у двері Андрій, їхній молодий фельдшер, який працював на підстанції всього рік.

— Давай, дякую! — кивнула вона, потираючи скроні.

Телефон завібрував на столі. Марія глянула на екран: невідомий номер. Зазвичай вона не брала такі дзвінки, але щось змусило її провести пальцем по екрану.

— Алло! — промовила вона, прикриваючи друге вухо рукою, щоб заглушити шум з коридору, де санітари перекочували каталку.

— Ви Марія Петрівна? — у слухавці почувся незнайомий жіночий голос, трохи хриплуватий, ніби його власниця довго курила або нещодавно застудилася.

— Так, це я! — Марія випросталася на дивані, інстинктивно напружившись. Дзвінки від незнайомців рідко несли добрі новини.

— Мене звати Валентина Федорівна, — жінка помовчала, немов добираючи слова. — Я побачила ваше оголошення в інтернеті. Ви розшукуєте свою матір, Ольгу Сергіївну?

Серце Марії пропустило удар. Вона випросталася, забувши про втому.

— Так, розшукую, — її голос прозвучав тихіше, ніж вона розраховувала. — Ви… Ви щось знаєте?

— Я була шкільною подругою Ольги, — продовжувала Валентина Федорівна. — Ми разом вчилися з п’ятого класу. Я впізнала її на фотографії у вашому оголошенні. Ми могли б зустрітися? Я хотіла б поговорити з вами.

Марія заплющила очі. У голові промайнули уривки спогадів. Мама, що збирає рюкзак для експедиції, її сміх, запах її парфумів. А потім бабуся перед телевізором. Репортаж про трагедію в горах. Сльози, нескінченні сльози.

— Маріє Петрівно, ви чуєте мене? — стурбовано запитала жінка.

— Так, вибачте, — Марія ковтнула клубок у горлі. — Я просто… Це так несподівано. Ви справді знали мою маму?

— Знала дуже добре, — в голосі Валентини Федорівни прозвучала теплота. — Ми були близькими подругами. До того самого дня, коли вона поїхала в ту експедицію. Я хотіла б розповісти вам про неї. І є дещо… Дещо важливе.

— Що саме? — Марія схопилася з дивана, почала нервово ходити по ординаторській. — Скажіть зараз, будь ласка.

— Ні, це не телефонна розмова, — твердо відповіла жінка. — Давайте зустрінемося. Коли вам зручно?

Марія подивилася на годинник. До кінця зміни залишалося ще шість годин.

— У мене сьогодні зміна до пізнього вечора, — видихнула вона. — Я працюю на швидкій. Давайте завтра. Годині об одинадцятій ранку.

— Домовилися, — погодилася Валентина Федорівна. — Запишіть адресу.

Марія гарячково шукала ручку, знайшла недогризок олівця і записала адресу кафе на звороті медичної картки.

— Я буду в синьому пальті, — додала жінка. — До зустрічі, Маріє.

— До зустрічі, — прошепотіла Марія і вимкнула телефон.

Вона стояла посеред ординаторської, відчуваючи, як тремтять руки. Двадцять два роки. Двадцять два роки з того дня, як батьків не стало. Точніше, як їх оголосили зниклими безвісти після сходження лавини в горах Паміру. Пошукова операція тривала три тижні. Знайшли сімох із дванадцяти членів експедиції — когось живими, когось мертвими. Але тіла її батьків, Ольги та Петра Смирнових, так і не знайшли.

Бабуся тоді постаріла на десять років за одну ніч. Марія пам’ятала, як восьмирічною дівчинкою сиділа поруч з нею на дивані, обіймала за плечі й не розуміла, чому мама і тато не повернуться додому. Бабуся намагалася пояснити, що таке смерть, що таке «зникли безвісти». Але для дитини ці слова були порожнім звуком. Вона просто чекала. Чекала місяці, роки. А потім бабуся померла від інфаркту, коли Марії виповнилося вісімнадцять.

Вона залишилася зовсім одна. Жодних родичів, тільки чужі обличчя на похороні. Після цього Марія вступила до медичного, вивчилася, народила Данила від чоловіка, який виявився одруженим і зник з її життя так само раптово, як і з’явився. Останні роки вона розміщувала оголошення в інтернеті, шукала хоч якусь зачіпку. Але нічого. І ось тепер цей дзвінок.

— Машо, твій чай холоне! — гукнув Андрій з коридору.

— Зараз! — стрепенулася вона.

Диспетчерський зв’язок затріщав:

— Двадцять третя бригада, терміновий виклик! Жінка, шістдесят років, болі в області серця.

— Адреса! — Марія схопила сумку, на ходу натягуючи кросівки. — Андрію, швидко! — кинула вона, вибігаючи в коридор.

Вони спустилися до машини. За кермом уже сидів Арсен Валерійович, літній водій із сивими скронями і добрими очима. Він працював на швидкій довше за всіх у їхній бригаді — тридцять сім років стажу.

— Куди летимо? — запитав він, заводячи двигун.

Марія сіла на переднє сидіння, Андрій заліз назад. Вона продиктувала адресу. Машина рвонула з місця, увімкнувши мигалку. Марія дивилася у вікно на будинки, що миготіли, людей на тротуарах, голубів біля фонтану. Місто жило своїм звичайним життям, а всередині в неї все переверталося.

Шкільна подруга мами. Що вона може знати? Може, просто згадає якісь історії з дитинства, покаже старі фотографії?

— Маріє, у тебе все гаразд? — Арсен Валерійович скоса подивився на неї, пригальмовуючи перед світлофором.

— Так, — вона стрепенулася. — Просто задумалася.

— Щось трапилося? — він насупився. — Ти якась не така.

— Все добре, правда, — натягнуто посміхнулася Марія. — Не виспалася просто.

Арсен Валерійович не повірив. Вона бачила це по його обличчю, але розпитувати не став. Машина зупинилася біля під’їзду дев’ятиповерхівки. Марія та Андрій вискочили, захопивши валізу з обладнанням і кисневий балон.

— Восьмий поверх, ліфт не працює, — зітхнув Андрій, дивлячись на обдерту табличку.

— Тоді біжимо.

Марія вже піднімалася сходами. До восьмого поверху вони дісталися захекані. Двері у квартиру були прочинені. На порозі стояла жінка років тридцяти із заплаканим обличчям.

— Дякую, що так швидко. Вона пропустила їх усередину. — Мама в спальні. Їй дуже погано, вона навіть говорити не може толком.

Марія пройшла в кімнату, де на ліжку в напівсидячому положенні перебувала бліда жінка, притискаючи руку до грудей. Задишка, холодний піт – класичні ознаки.

— Доброго дня, я лікар швидкої допомоги, — Марія присіла поруч. — Як вас звати?

— Та… Тамара, — видавила жінка.

— Тамаро, зараз ми вам допоможемо. Скажіть, де болить?

— Тут, — жінка показала на ліву половину грудної клітки.

— Як?

— Ніби тисне.

— Коли почалося? — Марія вже діставала тонометр, кивнувши Андрію, щоб той готував кардіограф.

— Годину… тому. Спочатку… трохи. А потім… сильніше.

— Чи віддає біль кудись?