Яку страшну правду приховував чоловік про свою першу сім’ю

Аніса вирішила не казати чоловікові та поїхати на кладовище до могили його першої дружини, щоб покласти квіти. Але, підійшовши ближче, вона випустила букет із рук. Перед тим, як це все сталося, перед тим, як життя розкололося на «до» та «після», був звичайний осінній день. Все почалося з простого, тихого бажання вчинити правильно. Хоч би для себе.

Того ранку Аніса Малініна прокинулася з ясним і твердим наміром. Сьогодні. Саме сьогодні вона повинна це зробити.

П’ять років. Дата здавалася значною, майже ювілейною. П’ять років, як її чоловік Давид овдовів. П’ять років, як в автокатастрофі загинула його перша дружина, Кіра Добриніна. За сніданком Давид був, як завжди — трохи розсіяний, поринулий у свої думки про креслення та будівельні проєкти. Він розмішував цукор у чашці з чаєм, дивлячись у вікно на сіре ранкове світло.

Аніса дивилася на його руки, сильні, чоловічі руки інженера, і відчувала звичну суміш ніжності та легкої смутку. Вона була його другою дружиною, його тихою гаванню після шторму. Так він сам казав. І вона йому вірила.

«У тебе сьогодні багато справ на фабриці?» — запитав він, не повертаючи голови.
«Так, як завжди», — відповіла Аніса.

Брехня далася їй легко, бо була лише половиною правди. Справ на швейній фабриці, якою вона керувала, справді завжди вистачало. Потрібно було перевірити новий розкрійний цех і зустрітися з постачальниками фурнітури. «Можу затриматися».
«Добре. Не перевтомлюйся», — він нарешті подивився на неї, і в його очах була та сама турбота, яка колись змусила її покохати його.

Вона не сказала йому, куди насправді поїде після роботи. Це була її особиста справа, її власний, ніким не нав’язаний ритуал. Давид ніколи не говорив про Кіру. Взагалі. Фотографій у домі не було, її речі давно були роздані чи викинуті. Він ніби вирізав той шматок свого життя, залишивши лише охайний, але помітний шрам. Він ніколи не їздив на її могилу. Принаймні, при Анісі. Він говорив, що це занадто боляче, що він хоче пам’ятати її живою. Аніса не наполягала. Вона розуміла, що в кожного своє горе та свої способи з ним справлятися. Але для себе вона вирішила, що повинна це зробити. Не для Давида. Не для мертвої жінки, яку вона ніколи не знала. А для себе. Щоб остаточно зачинити ці невидимі двері.

Вона зайняла місце іншої жінки, і хоча зробила це чесно, через два роки після трагедії, все одно відчувала себе так, ніби живе в домі, де одна кімната назавжди зачинена. Поклавши квіти на її могилу, вона ніби скаже: «Я тут. Я поважаю твоє минуле. Тепер я піклуюся про нього». Це здавалося їй правильним, зрілим вчинком.

Робочий день пролетів у метушні. Дзвінки, накладні, суперечки з начальниками цехів, запах тканини й машинної олії. Аніса була на своєму місці. Тут, на фабриці, вона була Анісою Малініною, директором, поважною людиною. Тут усе було логічно, підпорядковане правилам та графікам. Тут не було місця примарам минулого. Але думка про майбутню поїздку сиділа дзиґою в свідомості, і вона щоразу поглядала на годинник.

О п’ятій годині вечора вона відпустила секретарку, зібрала папери в портфель і вийшла з кабінету. Замість того щоб їхати додому, вона повернула на центральну вулицю й зупинилася біля квіткового магазину. Всередині пахло вогкістю й солодким ароматом троянд. Молоденька продавщиця з цікавістю подивилася на Анісу.
«Вам щось підказати?»
«Мені потрібні білі лілії».
«З якої нагоди? Весілля?»
«Ні, — коротко відповіла Аніса. — Просто букет».

Вона вибрала п’ять великих, майже воскових квіток на довгих стеблах. Продавщиця завернула їх у сувору крафтову папір. Розплатившись, Аніса вийшла на вулицю. Холодний вітер одразу спробував вирвати букет із її рук. Вона міцніше притиснула квіти до свого сірого пальта й пішла до машини.

Дорога до старого міського кладовища зайняла хвилин двадцять. Вона їхала повільно, ніби відтягуючи момент. Місто лишалося позаду, промислові пейзажі змінилися приватним сектором, а потім і зовсім потяглися поля. Кладовище знаходилося на околиці, на невеликому пагорбі, обдуваному всіма вітрами. Вона припаркувала машину біля масивних чавунних воріт і вийшла. Тиша приголомшувала. Тільки вітер шумів у голих гілках старих дерев, а десь далеко каркала ворона.

Аніса ніколи не любила кладовищ. Від них віяло безнадією й забуттям. Вона не знала точно, де знаходиться могила. Давид одного разу, на самому початку їхніх стосунків, обмовився, що ділянка родини Добриніних знаходиться недалеко від входу, під великою березою. Аніса пішла головною алеєю, уважно вдивляючись у ряди надгробків. Ось старі, перекривившіся хрести, порослі мохом. Ось нові, з блискучого чорного мармуру, з вигравіюваними лазером портретами. Вона йшла, і з кожним кроком наростало дивне почуття. Ніби вона була тут чужою, самозванкою, що вторглася на заборонену територію. Букет у її руках здавався недоречним, майже образливим.

Вона побачила її. Велику розлогу березу, її біла кора вирізнялася на тлі темної землі та сірих каменів. Під нею було кілька могил, обнесених одною невисокою огорожею. Ділянка Добриніних. Аніса сповільнила крок. Серце застукало швидше. Могила Кіри була крайньою, найновішою. Це було видно відразу. Доглянутий насип, охайно обкладений дерном. І великий пам’ятник з цільного шматка сірого граніту. Простий, суворий, без зайвих прикрас. На ньому було вибито всього три слова: «Добриніна Кіра Ігорівна».

Аніса підійшла ближче. Почуття тривоги посилилося, перетворюючись на холодний грудочку в животі. Щось було не так. Вона сама не могла зрозуміти, що саме. Все виглядало занадто доглянуто. Занадто ново. Для могили, якій п’ять років. На землі не було ні соринки, ні опалого листка, хоча навкруги все було всипане золотом берези. Ніби тут прибирали тільки вчора. Вона змусила себе зробити останній крок. Протягнула руку, щоб покласти квіти на холодний граніт. Її погляд ковзнув по вибитих на камені цифрах. Спочатку ім’я, потім дата народження. Все сходилося, Давид казав їй. А потім, потім очі натрапили на другу дату. Дату смерті.

Кров застигла в жилах. Аніса кліпнула, потім ще раз. Ні, вона не могла помилитися. Цифри були вибиті чітко й глибоко. Вона прочитала їх знову, поворушивши губами, але звук не йшов. Вона очікувала побачити там рік, що відстояв від сьогоднішнього дня на п’ять років. Але на камені було вибите інше. Там стояла дата минулого тижня. Рівно сім днів тому.

Світ гойдався. Повітря вийшло з легенів тихим свистом. Аніса відступила. Спіткнувшись про невидиму перешкоду, її пальці розтислися самі собою. Букет білих лілій упав на землю, і важкі, воскові квіти з глухим стуком розсипалися по брудній, холодній землі біля підніжжя пам’ятника.

Аніса не пам’ятала, як дісталася до машини. Ноги рухалися самі, механічно, поки свідомість намагалася відштовхнути те, що побачили очі. Вона сіла за кермо, але не завела двигун. Руки, що лежали на кермі, дрібно тремтіли. Вона дивилася просто перед собою, на сірі хрести й голі гілки дерев, але бачила лише цифри, вибиті в граніті. Минулий тиждень. Брехня. Усе було брехнею. П’ять років жалоби, скорботи, співчуття — усе це було побудоване на брехні. Чоловік, з яким вона ділила ліжко, дім, життя. Він брехав їй. Брехав з самого першого дня їхнього знайомства.

Всередині піднялася хвиля крижаної люті, такої сильної, що на мить перехопило дихання. Вона повинна була щось зробити. Просто поїхати звідси було не можна. Це божевілля, цей абсурд вимагав доказів. Інакше вона сама собі не повірить, вирішить, що збожеволіла прямо тут, на цій промозглій землі.

Тремтячою рукою вона дістала з сумки телефон. Пальці не слухалися, кілька разів промахнулися повз іконку камери. Нарешті їй вдалося її ввімкнути. Аніса вилізла з машини й, не відчуваючи крижаного вітру, що пронизував її пальто, пішла назад до могили. Вона йшла швидко, майже бігом, боячися, що напис зміниться, зникне, випарується, як поганий сон. Але він був на місці. Чіткий, безжалісний, реальний. Аніса навела камеру, намагаючись, щоб рука не тремтіла. Вона зробила один знімок. Потім ще один, крупніше, щоб було видно тільки ім’я та дати. І ще один, загальний план: пам’ятник під березою й розкидані біля підніжжя білі лілії, вже торкнуті брудом. Докази…