Кого побачила Олена за своїм весільним столом за тиждень до урочистості
Олена прийшла до ресторану за тиждень до весілля, обговорити меню та розсадку гостей. Біля входу її перехопила незнайома офіціантка:
— Сховайтеся за ширму в кінці залу. Немає часу пояснювати, просто повірте.
Олена послухалася, а за п’ять хвилин усе зрозуміла.
Олена Морозова припаркувала свою стареньку «Kia» біля ресторану «Біла Троянда» і на секунду завмерла, дивлячись на сяючі вікна двоповерхової будівлі. Четвер, сьома вечора, за тиждень до найважливішого дня в її житті.
Весілля. Її весілля з Дімою. Вона досі не могла повірити, що все це відбувається з нею, звичайним економістом з невеликої будівельної фірми, дівчиною без особливих талантів і запаморочливої краси.
Діма вибрав саме її. Високий, чарівний, з гарною роботою в рекламному агентстві. Його мати, Тамара Вікторівна, щоправда, спочатку зустріла їхні стосунки прохолодно, але потім немов відтанула, навіть допомогла вибрати це місце для банкету.
Олена вийшла з машини, поправила сумочку на плечі й попрямувала до входу. В голові крутився список справ: уточнити меню, остаточно вирішити питання з розсадкою гостей, обговорити музичний супровід, перевірити прикраси залу. Тамара Вікторівна наполягла, щоб Олена з’їздила сама, мовляв, наречена краще знає, чого хоче.
Діма був зайнятий на роботі, та й узагалі казав, що весільна метушня — це жіноча справа. Двері ресторану відчинилися, і Олену обдало теплом і запахом свіжої випічки. Всередині було майже порожньо — будній вечір, до вечері ще година.
За стійкою адміністратора стояла дівчина років тридцяти, гортала якісь папери. Олена попрямувала було до неї, але її перехопила молода офіціантка в чорно-білій формі. Дівчина виглядала схвильованою: обличчя бліде, очі широко розплющені.
— Вибачте, ви Олена Морозова? — швидко запитала вона, дивлячись Олені просто в очі.
— Так, я. Ми домовлялися на сьому, я щодо банкету, — Олена розгублено посміхнулася. — Звідки ви знаєте моє ім’я?
Офіціантка схопила її за руку. Пальці в неї були холодні, стискали міцно, майже боляче.
— Слухайте мене уважно, — голос у дівчини тремтів, але звучав наполегливо. — Вам потрібно негайно сховатися. Бачите в кінці залу різьблену дерев’яну ширму? Зайдіть за неї і не виходьте, поки я не скажу.
— Що? Яку ширму? Про що ви взагалі?
