Ціна втечі: що зробив начальник, коли побачив сльози покинутої нареченої
Наречений втік за годину до весілля. Я стояла в білій сукні посеред бенкетної зали, а гості вже перешіптувалися за моєю спиною. Раптом мій заможний начальник узяв мене за руку й прошепотів: «Підіграй мені». Те, що сталося далі, змусило всіх заніміти.
Злата притискалася спиною до холодної стіни коридору, і корсет впивався в ребра з кожним вдихом все безжальніше, ніби сама сукня — та сама, з київського ательє, яку вона вибирала чотири місяці тому, — вирішила її задушити. За прочиненими дверима бенкетної зали готелю «Hyatt Regency» гуло сто вісімдесят осіб, і кожне слово долітало до неї з лякаючою виразністю. Мозок, перегрітий шоком, відмовлявся фільтрувати звуки, вбираючи їх усі разом, до останнього шепоту, до останнього смішку.
«Ну що, схоже, наречений утік», — розкотився залом бас дядька Лаврентія Михайловича Чміля. Злата мимоволі здригнулася від цього голосу, який з дитинства асоціювався у неї із застільними анекдотами та недоречними жартами. «Може, спецназ викликати? Або одразу Інтерпол?» — хтось хихикнув, хтось зашикав, але сміх уже розповзався по столах, заражаючи гостей, перекидаючись від однієї компанії до іншої, як пожежа по сухій траві.
«Дивіться, дивіться!» — жіночий голос, верескливий від збудження. — «Він у сторіс виклав. З аеропорту. Дубай. Написано». Телефони передавали з рук у руки, екрани світилися в напівтемряві зали. І Злата знала, знала до останньої клітинки свого тіла, що там побачить.
Олег Володимирович Коваль у бізнес-залі Борисполя з келихом шампанського в оточенні друзів. Із цією своєю посмішкою, яку вона колись вважала чарівною, а тепер ця посмішка розповзалася телеграм-каналами та соцмережами, перетворюючи її життя на вірусний контент. У кутку зали Галина Сергіївна Коваль, мати нареченого, притискала телефон до вуха. Пальці її не слухалися, поки вона щось бурмотіла крізь сльози, намагаючись додзвонитися до сина вже вдесяте.
Але він, вочевидь, не збирався відповідати ні їй, ні будь-кому іншому. Поруч із нею Володимир Петрович, багряний від сорому та люті, набирав номер за номером. І з його обличчя було видно, що він готовий вбити власного сина, якщо той колись повернеться. «Три мільйони на вітер!» — викарбувала тітка Алевтина Валентинівна тим особливим тоном світської дами, яка насолоджується чужою ганьбою і ледве приховує цю насолоду під маскою співчуття.
«Досить уже цього цирку! Нехай Аркадій гроші повертає, і розходимося! Це ж треба було так вляпатися! Цирк!» — Злата вчепилася в букет білих півоній, і стебла хруснули під пальцями, випускаючи гіркуватий трав’яний сік. Для них вона — цирк, розвага, пікантна історія, яку переказуватимуть на сімейних обідах та корпоративах наступні двадцять років, обростаючи все новими подробицями.
«А пам’ятаєш весілля Висоцької? Наречений просто в Дубай полетів. Вона стояла як…»…
