«Вони благатимуть»: свекруха покинула хвору матір заради моря, але не знала про схованку під комодом

Фари вихопили з темряви знайомий паркан, і Ярослава Святославівна Туманова вимкнула двигун.

Кілька секунд вона просто сиділа в машині, що остигала, і дивилася на власний будинок, який чомусь здавався зараз чужим і непривітним. Ґанок потопав у темряві, хоча свекруха, Ангеліна Данилівна, завжди наполягала, щоб ліхтар горів до півночі, бо «хулігани тільки й чекають, коли порядні люди заґавляться». Зараз жодного вогника не миготіло ні у вікнах, ні над дверима.

Навіть сусідські пси, що зазвичай заливалися гавкотом на будь-який шурхіт, мовчали, наче вимерли. Жовтневий вітер з моря вдарив в обличчя солоною вогкістю. Щойно Ярослава вийшла з машини, вона машинально підняла комір куртки, відчуваючи, як чотири години тряски розбитою дорогою через перевал відгукуються тупим болем у попереку.

— Еріку? — покликала вона неголосно, відмикаючи двері запасним ключем, який завжди носила в кишені сумки на випадок, якщо чоловік чи Ангеліна Данилівна забудуть відчинити.

Тиша відповіла їй затхлим повітрям, в якому не було ні звичного запаху смаженої горбуші, ні бурмотіння телевізора з корейськими серіалами — того самого каналу, який чоловік перемикав, щойно вона йшла на роботу, хоча при ній вдавав, що дивиться тільки новини.

Ярослава клацнула вимикачем у передпокої і примружилася від різкого світла, що осяяло розкидані капці й курну вішалку, на якій сиротливо теліпалася її стара вітрівка. Повітря було спертим і важким, як буває в будинках, які не відчиняли кілька днів, і ця деталь дряпнула свідомість першим попередженням. Три дні вона звіряла накладні в міській філії, виявляючи недостачу на складі і лаючись з недбайливим комірником, який плутав артикули і губив документи з такою постійністю, ніби це було його покликанням.

Вечорами, лежачи в казенному номері готелю з тріснутою стелею, вона уявляла, як повернеться додому, і Ерік хоча б поставить чайник, хоча б запитає, як вона доїхала. Ця маленька дурна мрія гріла її всю дорогу назад, допомагаючи не заснути за кермом на серпантині, коли фури сліпили фарами. Тепер же, стоячи посеред вітальні з подушками на підлозі і порожніми пляшками, поруч з якими валялися зім’яті упаковки від локшини швидкого приготування, вона відчувала, як надія обсипається. Наче осіннє листя за вікном.

На кухонному столі — голому, навіть без клейонки, яку свекруха берегла як зіницю ока, — білів аркуш паперу, притиснутий дурною сільничкою у формі краба. Ангеліна Данилівна привезла її з маленького міста минулого року і невимовно пишалася цим придбанням.

Ярослава взяла записку, і пальці одразу впізнали дешевий папір, вирваний зі шкільного зошита. Два почерки тіснилися на одному аркуші: розмашисті каракулі Еріка з його вічними завитками на літерах «д», «у» і акуратні, з претензією на каліграфію, рядки свекрухи.

«Полетіли до Таїланду, набридло. Розбирайся сама з цією розвалюхою в дальній кімнаті. Годуй як хочеш. Повернемося за тиждень, може, два».

Папір зім’явся в кулаку перш, ніж Ярослава встигла усвідомити, що робить. Кров прилила до щік, а потім відхлинула, залишивши порожнечу в грудях і дзвін у вухах.

«Розвалюхою» вони називали бабусю Устинію Луківну, вісімдесятирічну жінку, яка три роки не вставала з ліжка після інсульту. Лікарі з районної поліклініки оформили їй інвалідність першої групи через судинну деменцію і частковий параліч правої сторони тіла.

Ноги раптом ослабли, і Ярослава схопилася за край столу, щоб не впасти. Якщо Ерік і його мати полетіли позавчора (а рейси на Бангкок з пересадкою в Сеулі займають годин вісім-десять, вона сама бачила рекламу в маршрутці), то це означало, що паралізована стара провела дві доби без води та їжі. Замкнена в задушливій кімнаті, як забута річ.

Ярослава кинула сумку просто на брудну підлогу і побігла до дальньої кімнати, спотикаючись об поріг і відчуваючи, як серце б’ється десь біля самого горла..