Альпініст помітив залізні двері в скелі, а коли відчинив — мало не впав від побаченого.

Артем Бондаренко ніколи не покладався на долю чи містичні знаки. Тридцять п’ять років життя переконали його в одній простій істині: усе, що відбувається навколо, — це лише наслідок зробленого вибору, твого власного чи чийогось іще. У цьому світі не існує випадковостей, є лише закономірні наслідки рішень, ухвалених хвилину, рік чи навіть десятиліття тому. Однак того холодного жовтневого дня, зависнувши на страховці на висоті двохсот метрів над землею, він уперше засумнівався у своїх переконаннях.

Те, що відкрилося його погляду на прямовисній скелі, ніяк не могло бути простою випадковістю і вже точно не виглядало результатом чийогось свідомого вибору. Це здавалося посланням, адресованим особисто йому крізь товщу часу. Через п’ятдесят шість років мовчання Карпати зустріли його пронизливим холодом і різким вітром. Жовтень у горах — це вже практично зима. Сніг ще не вкрив схили щільною ковдрою, але його крижаний подих уже відчувався в кожному пориві вітру.

Гірські озера вкрилися першою крихкою кіркою льоду, а полонини пожовкли й поникли під вагою осені. Сонце, низьке й тьмяне, насилу піднімалося над вершинами хребтів, ледь зігріваючи землю. Артем любив саме цю пору року, адже міжсезоння дарувало цілковите безлюддя. Туристи роз’їхалися по теплих домівках, місцеві жителі рідко піднімалися високо в гори, тому залишалися тільки він і вічні скелі. Сюди його привела робота, оскільки потрібно було провести обстеження старої штольні, покинутої ще з радянських часів.

Велика видобувна компанія планувала відновити тут розробку копалин, тому їм потрібна була професійна оцінка стану породи. Артем, як промисловий альпініст із високим допуском до робіт на висоті, ідеально підходив для виконання цього завдання. Три дні він методично лазив схилами, робив знімки, проводив заміри, що було звичною, сповненою рутини й досить нудною роботою. На четвертий день він вирішив оглянути дальню, дику ділянку, куди зазвичай не добиралися геологи, і саме там він знайшов це.

Спочатку він навіть не зрозумів, що саме бачить перед собою: скальна стіна, абсолютно прямовисна й неприступна, сірий камінь, густо вкритий лишайником і мохом. Нічого примітного, таких стін у Карпатах сотні, але щось невловиме зачепило його погляд. Якась неправильність, невідповідність природному хаосу змусила Артема зупинитися, зависнувши на мотузці. Він придивився уважніше і помітив ідеально прямі лінії там, де дика природа не терпить геометрії.

Вертикаль, сувора горизонталь, знову вертикаль утворювали прямокутник, що ледь вгадувався під шаром густої рослинності. Серце пропустило удар, і Артем поліз вгору, рухаючись уже без додаткової страховки, чіпляючись за виступи. Діставшись до дивного прямокутника, він ножем розчистив мох і віковий лишайник та завмер, не вірячи очам. Перед ним були залізні двері, буквально вмуровані в скелю.

Вони були масивні, поїдені іржею, з характерним круглим штурвалом посередині, такі могли б бути на підводному човні або в глибокому бункері. Але тут, на висоті 150 метрів, у глухих куточках Карпат, їхня поява здавалася неможливою. Артем висів на скелі, дивлячись на ці двері, і не міг повірити в реальність того, що відбувається. Звідки вони тут, навіщо, хто їх побудував і коли це сталося — питання роїлися в голові, не знаходячи логічних відповідей.

Він провів рукою по холодному металу, поверхня була шорсткою, а стара багаторічна іржа свідчила про те, що цим дверям уже не один десяток років. Штурвал на вигляд був тугим, але не завареним намертво, тож Артем спробував повернути його. Механізм піддався з протяжним скрипом, з явним опором металу. Здоровий глузд твердив «ні», попереджаючи, що це невідомий об’єкт, можливо, замінований або небезпечний, і потрібно повідомити, викликати фахівців.

Але цікавість — це прокляте, невигубне почуття, яке гнало його в гори з шістнадцяти років, — узяла гору. Артем наліг і крутнув штурвал, двері відчинилися повільно й важко, а петлі завили моторошним звуком. На підлогу посипалася руда труха, а з темного отвору війнуло могильним холодом, крижаним і затхлим. Це було повітря, замкнене в кам’яному мішку пів століття тому.

Артем дістав потужний ліхтар, і промінь світла прорізав темряву, освітивши вузький коридор із низькою стелею. Бетонні стіни й металева підлога йшли глибоко в надра гори, у повну темряву та невідомість. Артем зробив перший крок усередину, де було мертво: ні звуку, ні найменшого руху. Тільки його власні кроки лункою луною відбивалися від стін, поки він проходив метрів тридцять коридором.

Потім був різкий поворот, за яким відкривався ще один коридор, довший за попередній. З боків виднілися залізні двері з номерами: 01, 02, 03. Артем штовхнув перші двері й побачив казарму: шість двоярусних залізних ліжок, тумбочки, прості табуретки. На стіні висів вицвілий плакат «Будь пильним, ворог не дрімає» — старий радянський плакат, судячи зі стилю, шістдесятих або початку сімдесятих років…