Альпініст помітив залізні двері в скелі, а коли відчинив — мало не впав від побаченого.

Артем пройшов далі, і за другими дверима виявився склад: ящики, порожні бочки, якесь запилене обладнання. Треті двері вели в їдальню, де стояли довгі столи, лавки та було вікно роздачі. Усе виглядало законсервованим, але покинутим: пил, звисаюче павутиння й гнітюча тиша. Що це за місце, відповідь знайшлася тільки в кінці коридору.

Велике приміщення виявилося командним пунктом: столи з громіздкою апаратурою, офіцерські крісла, величезна карта на стіні. Це була карта Західної України та прикордонних територій із нанесеними позначками й тактичними стрілками. На столі лежали забуті папки й папери, Артем узяв одну з них, струсивши пил, і відкрив. Там було написано: «Об’єкт 17-У. Резервний командний пункт системи ППО. Цілком таємно».

ППО — протиповітряна оборона; Артем почав гортати документи: накази, посадові інструкції, схеми комунікацій. Усе датовано 60-ми роками минулого століття і все під грифом суворої таємності. Об’єкт 17-У призначався для управління зенітними ракетами в разі початку ядерної війни, будівництво велося з 1962 по 1968 рік. Штатний персонал складав 20 осіб, а автономність — 6 місяців.

Але будівництво так і не завершили, оскільки в 1968 році всі роботи були раптово припинені. Об’єкт законсервували, офіційна причина — «зміна тактичної обстановки», що було красивими казенними фразами, які приховували істину. Артем поклав папку назад на стіл і роззирнувся на всі боки. «Законсервований» — це занадто м’яко сказано, об’єкт був кинутий і забутий, 56 років тут нікого не було.

Або все-таки був? Він відчув це раніше, ніж побачив: слабкий, ледь вловимий, але ні з чим не зрівнянний запах. Це була не затхлість і не пліснява, а щось інше, щось органічне. Артем пішов на запах, повільно й насторожено ступаючи. Колишній військовий, який служив у спецназі, він занадто добре знав цей запах, знав і боявся його.

Двері в самому кінці коридору були прочинені, і за ними згущувалася темрява. Артем штовхнув стулку, посвітив ліхтарем усередину і мимоволі відсахнувся. Тіла, три тіла, лежали на підлозі біля самісінької стіни. Це були не скелети, а мумії, адже холод підземелля й ідеальна сухість зберегли їх, немов законсервували в часі.

Військова форма була старого радянського зразка, офіцерська. Погони вказували на звання: два лейтенанти, один капітан. Обличчя висохлі, пергаментні, але риси цілком упізнавані. Артем дивився на них і забув, як дихати: троє людей померли в цій кімнаті дуже давно, і ніхто про це не знав, ніхто їх не знайшов.

Він змусив себе зробити крок, підійти ближче і придивитися. Пози були природними, ненасильницькими; їх не вбили, вони померли самі, сидячи біля стіни й щільно притиснувшись один до одного, ймовірно, щоб зігрітися в останні хвилини. Поруч валялися порожні консервні банки та фляги: вони намагалися вижити, боролися до кінця, але не змогли. Що тут сталося, відповідь лежала зовсім поруч — звичайний загальний зошит у клітинку з простою коричневою обкладинкою лежав на колінах одного із загиблих.

Артем узяв його обережно, дбайливо, боячись пошкодити старий папір, і відкрив. Це був щоденник, написаний від руки квапливим, плутаним почерком, перший запис датовано 12 жовтня 1968 року. «Аварія. Генератор відмовил, світло згасло миттєво. Намагалися вийти, але двері заклинило. Штурвал не піддається, ми замкнені».

«Нас троє. Я, Міша Коваленко і капітан Литвин. Решта пішли вранці вниз, у селище за запчастинами. Мають повернутися до вечора. Чекаємо». Артем гортав сторінку за сторінкою, занурюючись у хроніку жаху. 13 жовтня: «Не прийшли. Стукаємо у двері щосили, ніхто не чує. Рація не працює. Антена знаходиться зовні».

25 жовтня: «Дуже холодно. Генератор здох остаточно. Кутаємося в усі ковдри, тиснемося один до одного, щоб не замерзнути». 30 жовтня: «Їжа скінчилася. П’ємо технічну воду з бачка, поки вона є». 8 листопада: «Міша помер уночі. Ми з капітаном ще тримаємося. Але це ненадовго».

Останній запис, 12 листопада 1968 року: «Рівно місяць із початку цього пекла. Капітан помер. Я залишився один. Не відчуваю ніг, руки ледве слухаються. Пишу з останніх сил. Якщо хтось знайде це, передайте мамі. Передайте Льоші, брату. Я не дезертир. Я не втік. Я тут. Чекав допомоги до останнього. Допомога не прийшла. Вибачте мені. За все вибачте. Лейтенант Бондаренко Павло Олексійович».

Артем читав ці рядки й не вірив власним очам: Бондаренко, його прізвище, його рідне прізвище. Павло Олексійович, лейтенант, 1968 рік — Артем знав це ім’я з самого дитинства. З тихих розмов дорослих, з уривків фраз, із важкого мовчання, яке часом гучніше за будь-які слова. Дядько Паша, батьків брат, той, про якого в родині намагалися не говорити…