Альпініст помітив залізні двері в скелі, а коли відчинив — мало не впав від побаченого.

«Система. — Старий гірко усміхнувся. — Ви, молоді, не знаєте. Тоді все було по-іншому. Плани, звіти, показники. Головне — красиво відзвітувати на папері, а не побудувати в реальності». З Москви приходили негласні вказівки переводити бюджет на «спеціальні потреби», і вони виконували, щоб не сісти у в’язницю. Економили на всьому: бетон розбавляли піском, арматуру укладали рідше норми, генератори ставили старі.

До 68-го року об’єкт був готовий від сили на 30%, а за документами проходив як готовий на 90%, різниця — мільйони вкрадених рублів. Призначили справжню інспекцію з Генштабу, і Кравчук знав, що на нього чекає розстріл. Зверху наказали знищити об’єкт: влаштувати аварію, вибух дизельного генератора, пожежу, списати все як пошкодження і знищити документацію.

«А люди? — запитав Артем. — Двадцять осіб на об’єкті. Що з ними?». Кравчук розповів, що оголосили навчальну тривогу й евакуювали майже всіх, крім трьох. Бондаренко, Коваленко і Литвин залишилися, бо знали занадто багато. Вони були інженерами, обслуговували генератори й знали, що все розвалюється. Бондаренко, брат Олексія, навіть написав рапорт і хотів відправити його в Москву.

«Він був ідеаліст. Вірив у радянську систему, у справедливість. Думав, напише рапорт, і все зміниться на краще», — сказав Кравчук. Рапорт перехопили, і надійшов наказ «вирішити проблему радикально». Двері в бункер заблокували зовні, це зробив майор Гузенко, заступник Кравчука. Потім підірвали генератор, і троє опинилися в кам’яній пастці без зв’язку.

«Ви знали, що вони живі? — запитав Артем. — Знали. Що вони помирають там». Кравчук зізнався, що нічого не зробив через страх за себе і свою сім’ю. «Кожен божий день п’ятдесят шість років шкодую про це. Але тоді я вибрав себе». Батько підійшов до Кравчука, важко переставляючи ноги, і навис над його кріслом.

«Ви вкрали його життя. Вкрали його честь. Зробили дезертиром. Зрадником. Наша сім’я п’ятдесят шість років несла цю незаслужену ганьбу». «Знаю, — повторив Кравчук. — Я теж жив з іншим тавром. З тавром вбивці». Батько стояв над немічним старим, стиснувши кулаки, але потім відступив, сів назад і закрив обличчя руками.

«Навіщо ви розповіли все це?» — запитав Артем. «Утомився. П’ятдесят шість років носити це в собі. Кожну ніч бачити їхні обличчя. Чути, як вони стукають у ті двері». Кравчук погодився повторити все під відеозапис, адже йому залишилося жити місяць-два через рак четвертої стадії. Він розповів усе детально на камеру телефону: імена, дати, суми вкраденого, як замкнули двері, як оголосили трьох невинних дезертирами.

«Гузенко, — запитав батько. — Майор Гузенко, який заблокував двері. Він живий?». «Помер. У 83-му році від інфаркту. Спився. А ті, хто наказував, теж померли. Я останній залишився». На порозі Кравчук зупинив їх і простягнув старий конверт: «Лист. Ваш брат написав його перед тим, як… перед самою ізоляцією. Знайшли при обшуку в його особистих речах».

Батько взяв конверт тремтячими руками: «56 років ви зберігали передсмертний лист мого брата». Лист прочитали вже в машині. Артем розгорнув пожовклий листок: «Дорогий Льошо. Якщо ти читаєш це, значить, мене знайшли… Я не дезертир, не зрадник Батьківщини… Нас замкнули навмисно… Ми знали занадто багато… Живи за мене теж. Твій брат Паша».

P.S. «Якщо у тебе буде син, назви його Артемом. Мені завжди подобалося це ім’я». Артем опустив лист і подивився на батька, по зморшкуватих щоках якого текли сльози. «Артемом, — прошепотів він. — Він хотів, щоб назвали Артемом. Я не знав цього, але назвав саме так. Сам вибрав це ім’я. Може… звідти, де він зараз»…