Альпініст помітив залізні двері в скелі, а коли відчинив — мало не впав від побаченого.

Він прийшов до неї, розповів правду і віддав медальйон. Вона плакала від гіркого щастя, дізнавшись, що Паша пам’ятав її до кінця. Артем відвіз її на могилу, де вона поклала червоні гвоздики й пообіцяла скоро зустрітися з коханим. Тетяна порадила Артему не витрачати життя на самотність.

Потім Артем розшукав Олену, наречену Міші Коваленка, у Києві, і вона теж дізналася правду. На жаль, наречена капітана Литвина, Віра, померла сім років тому в Одесі. У квітні батько подзвонив і попросив приїхати; він був слабкий, відчував близький кінець. Він сказав Артему, що пишається ним і що той — справжній Бондаренко, попросив продовжити рід.

Батько помер у травні уві сні, його поховали поруч із дядьком Пашею. Два брати нарешті були разом. Артем дізнався батька заново зі слів сусідів, як добру й надійну людину. Повернувшись до Львова, він продовжував спілкуватися з рідними загиблих, а влітку Гліб повідомив, що об’єкт 17-У розсекретили й дозволили створити меморіал.

Артем організував збір коштів, і в жовтні, рівно через рік після знахідки, встановили гранітну плиту біля входу в бункер. Тетяна переписала свою квартиру на Артема, сказавши, що він єдиний, хто залишився. Через рік Артем зустрів Марину, рятувальницю, розповів їй усе, і вона зрозуміла. Вони одружилися, у них народився син, якого назвали Павлом.

У перший день народження сина вони поїхали в Карпати до меморіалу. Артем показав маленькому Павлу імена героїв і поклав червоні гвоздики. Він подякував дядькові Паші за ім’я, за честь і за життя, обіцяючи не підвести. Вітер ворушив траву, сонце світило яскраво, життя тривало, і це було найголовніше.