«Ані копійки? Добре»: чому мати гірко пошкодувала про заповіт

— Знаєш, тату, я й не думала повертатися. Просто не очікувала, що ви мене викреслили ще до того, як я пішла.

Грюкнули двері. І з цим звуком з її життя зникли залишки ілюзій.

Після вечері Аліна їхала нічним містом. Усю дорогу вона трималася. Не вимовила ані слова. Ані сльозинки. Але, опинившись удома, не роздягаючись, сіла просто на підлогу в передпокої. Сперлася спиною об стіну і просто сиділа.

Роками вона закривала їхні борги. Платила іпотеку батьків. Переоформила на себе кредитку Льоші, коли він забув про борги. Переказувала гроші Олені, коли та вкотре шукала себе. Але все це виявилося невидимим. Вона встала і підійшла до столу.

На ноутбуці світився останній платіж на 120 тисяч — черговий внесок за батьківським кредитом, який уже не їхній, а її. Вона колись купила цей борг у банку, щоб врятувати будинок від арешту. Вони не знали. Не спромоглися запитати, хто їх врятував. Вони просто продовжували жити, наче це само собою зрозуміло.

Аліна відкрила папку з документами. Свідоцтво про право власності. Договір цесії з банком. Платіжки за останні 48 місяців — кожен рядок нагадував: вона власниця. Будинок, у якому вона щойно чула фразу «ти нам нічого не винна», був її.

На екрані з’явилося нове повідомлення: «Мама: Аліно, зайди в неділю на вечерю. Тато каже, треба поговорити. Постарайся бути, це важливо».

Раніше вона б одразу погодилася. Але тепер… тепер у неї був вибір. Вона повільно надрукувала: «Добре. Буду».

Неділя. Її голос усередині говорив: це будуть останні сімейні збори. Тому що в неділю сюрприз отримають вони…