«Ані копійки? Добре»: чому мати гірко пошкодувала про заповіт

Аліна подивилася на екран. Один клік — і все стане офіційним. І вона натиснула.

Увечері телефон почав вібрувати. Першою дзвонила мама:

— Аліно, люба, почекай. Ми все обдумали. Нам просто потрібен час, розумієш? У нас зараз важкий період, ми не хотіли образити…

Аліна мовчала. Потім спокійно відповіла:

— Ви вже все сказали. Чітко і ясно. Тепер моя черга робити висновки.

— Але ж ти не збираєшся… — голос здригнувся.

— Я вже все зробила, — відповіла Аліна. — І більше не дозволю поводитися зі мною як з гаманцем.

Вона відключилася. Через кілька хвилин подзвонив батько.

— Аліно, ти перегинаєш. Це просто непорозуміння. Ми не хочемо ворожнечі.

— Значить, наступного разу думайте, перш ніж говорити про «фінансовий баласт» за вечерею, — кинула вона. На цьому розмова закінчилася.

На третій день Льоша написав у месенджері: «Ти взагалі розумієш, що наробила? У батьків паніка. Ми ж сім’я. Таке не прощають».

Аліна повільно набрала у відповідь: «Так, Льошо. Сім’я. Та, що не забула б, хто останні чотири роки утримував усіх. Якщо ви вирішили виключити мене зі своєї сім’ї, мені залишається тільки погодитися». І натиснула «Надіслати».

Цього вечора Аліна вперше за багато років повернулася додому не розбитою, а вільною. У її поштовій скриньці лежала листівка від тітки Ніни — єдиної, хто знав усю правду від самого початку: «Аліно, ти зробила правильно. Нарешті. Пам’ятай: сім’я — та, що не використовує, а підтримує. Пишаюся тобою. Твоя тітка». Аліна посміхнулася. Може, все-таки вона не одна.

Минув тиждень. Здавалося б, після того, як Аліна закрила всі фінансові канали, сім’я мала б відступити. Але ні. У п’ятницю, ближче до вечора, їй зателефонував сусід із першого поверху:

— Аліно, це ти маєш знати. Тут до твоєї квартири хтось приходив. Молодий хлопець у чорній куртці. З пінопластовим балоном. Я бачив, як він щось задував у дверний отвір.

Аліна похолола. Вона кинула все і рвонула додому. Піднялася на поверх і остовпіла. Усі її вхідні двері були залиті будівельною піною. Наскрізь. Замок не піддавався. Двері не відчинялися взагалі. Серце калатало в грудях.

Вона викликала управляючу компанію і поліцію.

— Це була не випадковість, — сказав черговий дільничний, оглядаючи двері. — Це вандалізм. Цілеспрямовано…