Багач із бридливістю викинув стару дитячу ковдру з джипа. Сюрприз, який молода вдова знайшла під підкладкою
Вона ридала, не стримуючись і закривши обличчя руками. Кіра, почувши плач, вийшла з кімнати, підповзла до мами й залізла на коліна, закутана в ту саму рожеву ковдру з янголятами. — Мамо! — пролопотіла донька, дивлячись широко розплющеними очима.
— Мамо, бобо? — Ні, сонечко, — схлипнула Марина, цілуючи доньку в маківку. — Не бобо, мама просто плаче від того, що бувають хороші люди на світі.
— Дуже хороші люди, які, навіть коли їм самим дуже-дуже боляче, думають про інших, допомагають іншим, роблять добро. Кіра пригорнулася до мами, обіймаючи її маленькими ручками. Марина відчула, як біль у грудях трохи відступає, поступаючись місцем вдячності й тихій радості.
Завдяки цим грошам Марина нарешті змогла видихнути. Вона погасила всі борги за кредитами, які набрала ще до смерті чоловіка — за ремонт і за лікування його матері. Вона купила Кірі новий одяг, іграшки, розвивальні посібники, а також відклала велику суму — 300 тисяч — на майбутню освіту доньки, відкривши спеціальний накопичувальний рахунок.
Сто тисяч вона привезла в той самий дитячий будинок. Марина зателефонувала Вірі Іванівні: «Це на ремонт, на групу для немовлят. Ви казали, що у вас там труби течуть і шпалери відвалюються».
— Марино, люба, та що ж ви! — Звідки у вас такі гроші? — Від тієї самої людини, що передавала речі.
— Він хоче, щоб ці гроші допомогли дітям. — Зробіть там ремонт, купіть нові ліжечка, іграшки. — Нехай малюкам буде затишно.
Віра Іванівна плакала в слухавку. — Дай Боже здоров’я цій людині та її дружині, царство небесне їхній дівчинці. — Ми молимося за них щодня.
Решту грошей Марина витратила на найнеобхідніше. Вона купила новий холодильник замість старого, який уже ледь працював, теплий зимовий одяг собі й Кірі, запас продуктів і ліків. Уперше за багато місяців вона відчула, що може дихати вільно, що не треба рахувати кожну копійку.
Тепер можна було купити доньці яблуко чи йогурт, не думаючи, а чи вистачить грошей до зарплати. Минуло три роки. Кірі виповнилося п’ять років.
Вона виросла, перетворилася на кмітливу, веселу дівчинку з довгими каштановими косичками й великими карими очима. Донька ходила до дитячого садка, вчилася читати й обожнювала малювати. Рожева ковдра з янголятами давно стала для неї замалою, але вона й досі лежала в шафі, акуратно складена на верхній полиці.
Марина зберігала її як святиню. Це було нагадування про те, що у світі є добро навіть у найтемніших обставинах. Одного весняного вечора, коли вони з Кірою розбирали шафу, донька побачила ковдру й поставила запитання.
— Мамо, а чому ми її не викидаємо? — Я ж із неї виросла, її можна комусь віддати. Марина дістала ковдру, розправила її й провела рукою по вишитих янголятах.
— Тому що це особлива ковдра, сонечко, дуже особлива. — А чим вона особлива? Марина присіла поруч із донькою на підлогу й обійняла її.
— Її купила одна мама для своєї маленької донечки. — Вона дуже любила свою дівчинку, готувалася до її народження, купувала найгарніші речі. — Але дівчинка народилася хворою, у неї було хворе сердечко.
— Лікарі намагалися її врятувати, робили операцію, але не змогли. — Дівчинка померла, коли їй було лише три місяці, і звали її Софійка. Кіра широко розплющила очі….
