Бандити підрізали фуру, не знаючи, хто за кермом

Дощ зі снігом бив по лобовому склу важкого «Вольво ФХ-16» з такою люттю, ніби намагався пробитися всередину кабіни, до тепла і світла панелі приладів. Двірники працювали на межі, з мірним гіпнотичним скрипом розгрібаючи сіру кашу. Попереду, на сотні кілометрів траси міжнародного значення М-06, розтягнулася лише порожнеча, яку поглинало світло потужних галогенових фар.

Віктор сидів у кріслі пілота; його спина була прямою, а руки лежали на кермі в позиції «10 і 2». Звичка, яку не змогли вибити навіть роки цивільного життя. У кабіні пахло міцною кавою з термоса і ледь вловимим ароматом збройового мастила.

Стара звичка, що стала частиною його ДНК. Для будь-якого випадкового зустрічного на стоянці далекобійників Віктор був просто «вовком». Мовчазним водієм з обвітреним обличчям і глибокими зморшками в куточках очей, які з’являлися не від сміху, а від звички постійно мружитися, вдивляючись в оптичні приціли.

Під його фланелевою сорочкою в клітинку ховалися шрами, кожен з яких мав свою географію: Схід, миротворчі місії в Іраку та Африці, і кілька місць, яких офіційно не існувало на картах Генштабу. Він був привидом, що вийшов у тираж. Людиною, яка хотіла тільки одного: щоб світ залишив його в спокої, поки він везе свої 20 тонн електроніки зі Львова до Києва.

Дизельний двигун потужністю 750 к.с. задоволено бурчав під кабіною. Віктор відчував вібрацію кожною клітиною свого тіла. Це був його ритм. Але раптово цей ритм порушився.

Дзеркало заднього виду спіймало спалах. Далеко позаду, крізь пелену дощу, прорізалися два яскраві ксенонові ока. Вони наближалися занадто швидко для цих погодних умов.

Віктор злегка збільшив подачу палива, відчуваючи, як турбіна відгукується миттєвим підхопленням. Але переслідувач не відставав. Через хвилину до першої пари вогнів додалася друга.

Два чорні «Гелендвагени» йшли парою, як вовки на полюванні, затискаючи важку фуру в лещата. Віктор не напружився. Його пульс залишався рівним — 45 ударів на хвилину. Це була автоматична реакція організму на загрозу.

Він почав сканувати місцевість. Попереду затяжний міст через безіменну річечку. За ним — глуха ділянка лісу, де зв’язок часто зникав. Ідеальне місце для засідки.

Один з позашляховиків різко пішов на обгін, підрізаючи багатотонну машину. Віктор плавно натиснув на гальма, не даючи причепу скластися. Другий «Гелендваген» притерся до лівого борту, блокуючи маневр.

З відкритого вікна передньої машини висунулася рука з жезлом, але це була не поліція. Занадто недбало, занадто самовпевнено. Це були «господарі життя». Ті, хто звик, що будь-яка перешкода на їхньому шляху зникає після одного дзвінка або короткої черги.

Віктор зітхнув, адже він знав цей тип людей. У ГУР їх називали «галасливими мішенями». Вони думали, що наявність грошей і зброї робить їх хижаками, але вони ніколи не зустрічали справжнього вовкодава.

Позашляховики почали сповільнюватися, змушуючи фуру зупинитися. Віктор міг би просто протаранити їх. Ваги «Вольво» вистачило б, щоб перетворити німецькі джипи на купу металобрухту.

Але в кузові був застрахований вантаж, а в його планах на тиждень не значилося пояснення з дорожньою поліцією і страховими агентами. Він вирішив грати за їхніми правилами. Поки що. Важка машина зі свистом пневматики зупинилася на узбіччі.

Навколо запанувала тиша, яку порушувало лише шипіння дощу об гарячий асфальт і гуркіт дизеля, який Віктор не став глушити. Він сидів нерухомо, спостерігаючи в дзеркала, як двері «Гелендвагенів» розчиняються. З машин вийшли четверо.

Шкіряні куртки, спортивні штани, в одного з-під поли стирчав ствол АПС. Типова бригада середньої ланки, яка вирішила підзаробити на дикій ділянці траси. «Спокійно, Вітю», — прошепотів він сам собі, розтискаючи і стискаючи пальці.

«Ти просто водій, ти просто хочеш доїхати до складу». Старший з групи, масивний чоловік з голеною головою і зламаним носом, підійшов до дверей кабіни і з силою вдарив долонею по металу.

— Гей, за кермом! Вимітайся на мороз! Розмова є! — крикнув він, перекриваючи шум вітру. Віктор повільно відчинив двері. Холодне повітря миттєво увірвалося в кабіну, приносячи з собою запах мокрої землі і небезпеки.

Він спустився сходами, навмисно сутулячись і роблячи свої рухи трохи незграбнішими, ніж вони були насправді. Він опустив очі, зображуючи переляканого роботягу. — Хлопці, в чому справа? Я за графіком їду. Вантаж опечатаний.

Голос Віктора звучав хрипко і невпевнено. Голений вишкірився, оголивши золоту коронку. Решта троє півколом оточили його, перекриваючи шляхи до відступу.

Один з них, молодший, з бігаючими очима, почав обходити фуру, постукуючи по тенту руків’ям ножа. — Твій графік нас не колише, татусю, — сказав старший, підходячи впритул. Від нього пахло дорогим одеколоном і дешевою злістю.

— Тут дорога платна, і плата стягується готівкою. Або натурою. Що везеш? — Телевізори та побутова техніка. Все застраховано, мужики.

— У мене й грошей з собою тільки на солярку та обід. Віктор помітив, як один з бандитів, що стояв праворуч, розстебнув куртку. Під нею в кобурі вгадувався силует ПМ. Дистанція — два метри.

Час витягання — приблизно одна-дві секунди. Занадто повільно. Ще один стояв позаду. У нього в руках була бейсбольна бита.

Класика дев’яностих, яка ніяк не хотіла вмирати в провінції. — На солярку, кажеш? — Голений потягнувся до кишені Віктора. — Ану, покажи гаманець.

— І ключі від причепа давай. Ми самі перевіримо, що там у тебе за телевізори. — Послухайте, — Віктор підняв руки в примирливому жесті, долонями вперед. Це була позиція здачі.

Але для будь-якого інструктора з рукопашного бою це була ідеальна стійка для контратаки. — Давайте розійдемося миром. Я не бачив ваших облич, ви не бачили мою машину. У мене сім’я, робота.

— Мені не потрібні проблеми. Бандити перезирнулися і дружно заіржали. Цей сміх був сповнений презирства. Вони відчували слабкість, як їм здавалося.

Вони бачили перед собою старіючого мужика, який тремтів від холоду і просив пощади. — Чуєш, Миха, він за сім’ю переживає, — реготнув той, що був з битою. — Ти про себе переживай, терпило.

— Ключі на капот швидко, або ми з тебе друшляк зробимо прямо тут. Віктор відчув, як усередині нього щось клацнуло. Це не був гнів. Гнів — це емоція, а емоції заважають виконувати завдання.

Це було професійне перемикання. Світ навколо сповільнився, звуки стали чіткішими, а контури предметів — різкішими. Він більше не був водієм вантажівки. Він знову був оперативником підрозділу спеціального призначення, закинутим у тил ворога.

— Ключі в замку запалювання, — тихо сказав Віктор. Його голос змінився. Зникла хрипота батька сімейства, зникла невпевненість. Тепер він звучав як скрегіт сталі об лід.

Голений насупився, відчувши зміну в атмосфері. Щось у поставі цього «татуся» стало іншим. Плечі розвернулися. Погляд став прямим і холодним, як дуло пістолета.

— Що ти там вякнув?