Бандити підрізали фуру, не знаючи, хто за кермом

Один з БТРів розвернуло і відкинуло в кювет. «Вольво» проскочила крізь заслін, втрачаючи запчастини і залишаючи за собою шлейф з іскор і гальмівної рідини. Але це був ще не кінець. За БТРами дорогу перекривав чорний лімузин і кілька позашляховиків.

Перед ними стояв чоловік у довгому кашеміровому пальті, спокійно спостерігаючи за хаосом, що наближався. Це був генерал Воронюк, заступник начальника штабу, справжній натхненник перевороту. В його руках був детонатор. Віктор натиснув на гальма.

Машина, верещачи всіма вісімнадцятьма колесами, завмерла за десять метрів від генерала. З розбитого радіатора валив густий пар. Віктор вийшов з кабіни. В його руці був тільки пістолет, але він йшов так, ніби за його спиною стояв цілий полк.

Слон, хитаючись, виліз слідом, прикриваючи голову руками. — Досить, Вікторе. — Голос Воронюка був посилений мегафоном. — Ти проявив чудеса героїзму, але дорога закінчилася.

— Весь об’єкт «Обрів» уже під моїм контролем. Твої друзі в небі не допоможуть. ППО округу підпорядковується мені. Віддай контейнер, і я особисто простежу, щоб ти отримав орден. Посмертно.

— Або живим, якщо погодишся працювати на нову владу. Віктор зупинився. Дощ знову почав накрапати, осідаючи на його обличчі. Він подивився на генерала, потім на свої закривавлені руки.

— Нова країна не будується на крові випадкових людей на трасі, генерале, — тихо сказав Віктор. — Ви не будуєте країну. Ви просто міняєте господарів біля годівниці. — Філософія — не твій коник, сержанте, — посміхнувся Воронюк.

— Контейнер. Швидко. Інакше я накажу спалити цю машину разом з тобою і цим жалюгідним найманцем. Віктор повільно підняв руку, в якій був затиснутий пульт.

Той самий, який він використовував у кар’єрі. — Ви думали, що я везу коди в контейнері? — запитав Віктор. Воронюк насупився. — Про що ти?

— Контейнер у кузові — це приманка. Потужний радіомаяк, який увесь цей час транслював ваші переговори, частоти і координати в прямий ефір, на закритій частоті Управління внутрішньої безпеки. Все, що ви сказали, генерале, вже задокументовано. Обличчя Воронюка зблідло.

Він обернувся до своїх зв’язківців. Ті гарячково застукали по клавішах ноутбуків. — Він блефує! — крикнув один з них. — Тут усе заглушено нашою РЕБ.

— Ваша РЕБ працює на частотах Міністерства оборони, — Віктор зробив ще крок уперед. — А я використовую старий добрий протокол, який ви самі ж списали п’ять років тому як безперспективний. Стара школа, генерале. Вона ніколи не підводить.

У цей момент з-за лісу, з протилежного боку від об’єкта «Обрів», з’явилися чорні вертольоти без розпізнавальних знаків. Але це були не найманці. Це була група «Альфа» СБУ. Воронюк зрозумів, що програв.

Його рука з детонатором здригнулася. — Якщо я не отримаю коди, їх не отримає ніхто! — закричав він і натиснув на кнопку. Віктор зреагував миттєво. Він не став стріляти в генерала.

Він знав, що детонатор пов’язаний із зарядами під фурою. Він кинувся назад, до кабіни, хапаючи Слона за комір і жбурляючи його за масивне колесо «Вольво». Вибух був не під фурою. Він був усередині причепа.

Вогняний смерч вирвався назовні, знищуючи фальшиві контейнери та електроніку. Ударна хвиля підкинула сорокатонну машину як іграшку. Віктор відчув, як його відриває від землі і жбурляє в темряву. Коли він розплющив очі, світ був сірим і тихим.

Звук зник, залишився тільки високий писк, що свердлив мозок. Він лежав на асфальті, відчуваючи смак крові та гару. Поруч стогнав Слон. Його бронежилет був посічений осколками, але він був живий.

Віктор змусив себе піднятися. Його ліва рука висіла батогом, але права, як і раніше, стискала руків’я пістолета. Він подивився в бік лімузина. Воронюк намагався сісти в машину.

Його охорона в паніці відстрілювалася від спецназівців «Альфи», що спускалися на тросах. Генерал виглядав жалюгідно. Його дороге пальто було забруднене в бруді, а на обличчі застигла маска щура, загнаного в кут. Віктор пішов до нього.

Кожен крок давався важко. Легені горіли від диму. Спецназівці, побачивши його, не стріляли. Вони впізнали його за маячком «свій-чужий», який все ще працював на його плечі.

Воронюк побачив Віктора і завмер. Він вихопив маленький пістолет з кишені, але його руки так тремтіли, що він не міг прицілитися. — Ти… ти повинен був згоріти! — прохрипів генерал. Віктор зупинився за три метри від нього.

Він не відчував ненависті, тільки глибоку, нескінченну втому. — Знаєте, генерале, в чому ваша головна помилка? — голос Віктора був ледь чутний, але Воронюк завмер, ловлячи кожне слово. — Ви думали, що спецназ — це зброя. А спецназ — це люди.

— І у цих людей є пам’ять. Віктор підняв пістолет. — За хлопців під Іловайськом, яких ви підставили під удар, щоб приховати свої схеми. За ту сім’ю в «Ланосі» на трасі.

— І за те, що ви змусили мене знову взяти в руки зброю, коли я просто хотів возити вантажі. — Стій, я можу дати тобі все! Гроші, владу, недоторканність! — закричав Воронюк. — У мене вже є все, що мені потрібно, — відповів Віктор.

— У мене є честь. Він натиснув на спуск один раз. Куля влучила точно в лоб генерала, обриваючи його благання і його змову. Воронюк впав навзнак, його очі залишилися відкритими, відбиваючи сіре, байдуже небо.

Віктор опустив пістолет. Навколо нього вже кипіла робота. Спецназ пакував найманців, що вижили. Медики бігли до Слона. До Віктора підійшов офіцер у чорному камуфляжі, зняв шолом. Це був полковник Данилюк, його колишній товариш по службі.

— Ти як, Вікінгу? — тихо запитав він, кладучи руку на плече Віктора. — Бувало й краще, Пашо. — Віктор скривився від болю. — Що з вантажем?

— Той контейнер, що ти сховав у ніші під двигуном? Ми його забрали. Він цілий. Коди в безпеці. Ти створив неможливе, старий.

— Один проти всієї цієї зграї. Віктор подивився на свою «Вольво», що догорала. Його дім, його робота, його життя останніх років перетворилися на купу димлячого заліза. — Я просто хотів доїхати до Києва, Пашо, — сказав він, відчуваючи, як сили остаточно покидають його.

— Просто довезти телевізори. — Ти довіз набагато більше. — Данилюк жестом покликав медиків. — Ти довіз нам шанс усе виправити. Віктора поклали на ноші…