Бандити підрізали фуру, не знаючи, хто за кермом

Кабіна, що раніше здавалася затишним притулком, тепер нагадувала тісну рубку бойового катера. Діма сидів на пасажирському місці, вчепившись у поручні так, що кісточки пальців побіліли. Він мовчав.

І це було на краще. Віктору зараз була потрібна абсолютна концентрація. На панелі приладів, у прихованій ніші, завібрував трофейний телефон Соколенка. Віктор мигцем глянув на екран.

Повідомлення було коротким: «Статус? Об’єкт минув точку 4». Він не відповів. Будь-яка взаємодія з пристроєм могла видати його точне місцезнаходження.

Хоча він не мав ілюзій: його і так вели. Супутники, дорожні камери, системи розпізнавання номерів. У сучасному світі привид живе рівно до того моменту, поки не перетинає межу інтересів великих гравців.

— Вони не відстануть, правда? — тихо запитав Діма, дивлячись на сірі дерева, що проносилися повз. — У них немає вибору, — відгукнувся Віктор, перемикаючи передачу. — Те, що лежить у кузові, коштує дорожче, ніж уся ця область разом з людьми і потрохами.

— Для них це питання виживання. А для нас — питання того, наскільки швидко ми зможемо перетворити їхню перевагу на їхню ж могилу. Віктор відчував машину як продовження власного тіла. Сімсот п’ятдесят кінських сил під капотом працювали на межі.

Він знав, що попереду, за тридцять кілометрів, знаходиться велика розв’язка на Житомир. Там рух стане щільнішим, і це дасть йому шанс загубитися. Але противник теж це знав. Раптом у навушнику, підключеному до сканера частот, виник різкий цифровий шум.

Це був сигнал придушення. — Почалося, — видихнув Віктор. Ззаду, з ранкового туману, виринули дві точки. Це були не важкі позашляховики, а швидкісні мотоцикли — чорні «Ямахи» без номерів.

Наїзники в темних комбінезонах і шоломах з глухим візором нагадували вершників апокаліпсису. Мотоцикли швидко скорочували дистанцію, маневруючи між рідкісними в цю годину машинами. Віктор побачив, як пасажир на задньому сидінні першого мотоцикла вихопив з-за спини укорочений пістолет-кулемет.

— Дімо, голову вниз! Прямо зараз! — гаркнув Віктор. Черга розпорола повітря. Кулі забарабанили по задній стінці кабіни.

Віктор не став виляти. На такій швидкості будь-який різкий рух міг призвести до перекидання фури. Замість цього він натиснув на кнопку активації задніх камер і вивів зображення на монітор. Мотоциклісти розділилися.

Один йшов зліва, інший справа, готуючись затиснути кабіну в лещата. Це була класична тактика нейтралізації водія. — Помилка номер один, — прошепотів Віктор. — Ви думаєте, що це просто вантажівка?

Він різко натиснув на педаль гальма, одночасно задіявши ретардер — гальмо-сповільнювач. Величезна махина вагою 40 тонн смикнулася, сповільнюючись з лякаючою ефективністю. Мотоцикліст, що йшов зліва, не встиг зреагувати. Він пролетів уперед, опинившись прямо перед переднім колесом «Вольво».

Віктор крутонув кермо вліво. Удар був майже невідчутним для вантажівки, але фатальним для мотоцикла. Легкий байк зім’яло під багатотонним бампером. У дзеркалі Віктор побачив, як уламки мотоцикла перекидаються по дорозі.

Другий мотоцикліст відкрив вогонь по колесах причепа. Віктор відчував, як кермо почало тягнути вбік. Одна з шин була пробита. Але це була незвичайна шина.

Система автоматичної підкачки миттєво почала компенсувати втрату тиску, дозволяючи зберігати керованість. — Моя черга, — сказав Віктор. Він відкрив бічне вікно. В обличчя вдарив крижаний вітер, змішаний із запахом гару.

Віктор вихопив «Глок», відібраний у штурмовика в кар’єрі. Він не цілився довго. Його мозок, працюючи в режимі балістичного обчислювача, врахував швидкість вітру, вібрацію кабіни і траєкторію руху байка. Три постріли.

Перший влучив у бензобак мотоцикла. Другий — у плече водія. Третій — у переднє колесо. Байк спалахнув і пішов юзом, висікаючи фонтан іскор.

Мотоцикліст втратив керування і на швидкості 140 кілометрів на годину влетів у бетонну огорожу моста. Спалах вибуху на мить засліпив Віктора, але він уже повернув руки на кермо. — Двоє мінус, — констатував він, закриваючи вікно. — Але це були всього лише загоничі.

Діма підняв голову, його обличчя було землистого кольору. Він бачив усе це в дзеркало. — Ви… ви просто їх знищили. Без роздумів.

— На війні немає часу на роздуми, Дімо. Є тільки дія і протидія. Якби я забарився хоч на секунду, їхні кулі зараз були б у нас в головах. Але головна загроза чекала попереду.

Радар на панелі приладів запищав, попереджаючи про наближення великого об’єкта. З неба, прорізаючи хмари, спускався вертоліт. Цивільний «Єврокоптер». Але Віктор бачив встановлені на полозах блоки для пуску некерованих ракет.

Це вже не була спроба захоплення. Це була ліквідація. — Вони вирішили спалити все, — зрозумів Віктор. — Мабуть, коди в кузові їм більше не потрібні, якщо альтернатива — їхнє потрапляння до моїх кураторів.

Вертоліт зайшов на бойовий курс, зависнувши над трасою за кілометр попереду. Віктор бачив, як під фюзеляжем блиснув вогник. — Пуск! Тримайся! — закричав він.

Ракета пройшла за кілька метрів від кабіни, врізавшись в асфальт позаду фури. Ударна хвиля підкинула причіп, змусивши «Вольво» стати на два колеса. Віктор щосили утримував кермо, борючись з інерцією. Машина впала назад на всі вісімнадцять коліс з оглушливим скреготом…