Бандити підрізали фуру, не знаючи, хто за кермом

Віктор тим часом спостерігав за «Петербілтом», що наближався, через камеру заднього виду. Він бачив, як важка вантажівка нишпорить по дорозі, намагаючись намацати траєкторію для удару. Він відчував стан противника на відстані. У спецназі ГУР вчили читати не тільки рух тіла, а й почерк керування технікою.

Слон нервував. Він йшов занадто агресивно, роблячи дрібні помилки в перемиканні передач, які видавав характерний викид чорного диму з вихлопних труб. — Ти поспішаєш, Артеме, — тихо сказав Віктор, звертаючись до дзеркала. — А поспіх на такій дорозі — це вирок.

Віктор перемкнув тумблер на панелі приладів, активуючи систему управління диференціалом. Він почав «грати» зі Слоном. «Вольво» то сповільнювалася, підпускаючи переслідувача майже впритул до заднього бампера, то різко прискорювалася, використовуючи перевагу в крутному моменті на виході з поворотів.

Це були психологічні тортури. Віктор ламав ритм противника, змушуючи його постійно підлаштовуватися, виснажуючи його увагу. Раптом рація Слона ожила. Крізь тріск пробився голос Віктора, спокійний, позбавлений будь-якої злості, що лякало найбільше.

— Слоне, ти чуєш мене? — голос Віктора звучав так, ніби він сидів поруч у кабіні. — Твої люди мертві. Соколенко мертвий. Ти зараз їдеш по прямій лінії до своєї власної могили.

— Зупинись. З’їдь на узбіччя, і, можливо, я дозволю тобі прожити цей день. Слон здригнувся. Він не очікував, що противник вийде на його частоту.

— Ти покійник, Вікінгу! — викрикнув він у мікрофон, намагаючись повернути собі крихти впевненості. — У тебе пробиті колеса. У тебе порожній кузов проти моєї броні. Я розчавлю тебе об перший же міст.

— Колеса — це механіка, — відповів Віктор. — А ти забуваєш про тактику. Подивися праворуч, Артеме. Слон мимоволі повернув голову. Праворуч була лише лісова смуга, але в цей момент «Вольво» різко вильнула вліво, зачепивши заднім кутом причепа передню стійку «Петербілта».

Удар був вивірений до міліметра. Важку американську вантажівку хитнуло, і Слон на мить втратив контроль. Його машина зачепила узбіччя, піднявши хмару щебеню і пилу. Це був перший дзвіночок.

Слон зрозумів, що Віктор не просто тікає. Він контролює кожен метр цієї траси. Він перетворив дорогу на свою особисту лабораторію зі знищення. — Ти боїшся? — знову пролунав голос Віктора в навушниках.

— Я відчуваю твій страх через вібрацію твого двигуна. Ти розумієш, хто я? Той, хто приходить за такими, як ти, коли правила перестають працювати. Слон зірвав шоломофон і відкинув його вбік.

Його дихання стало уривчастим. Він бачив, як попереду з’явилися контури покинутого логістичного терміналу. Величезні бетонні коробки складів, іржаві паркани і лабіринт вузьких проїздів. Це було ідеальне місце для засідки.

Віктор плавно направив «Вольво» у відкриті ворота терміналу. Він знав тут кожен закуток. Це місце було однією зі сплячих баз ГУР, які він перевіряв ще на початку двохтисячних. Слон, засліплений люттю і залишками гордості, влетів слідом.

Він бачив хвіст причепа Віктора, що зникав за рогом головного складу. — Ну все, суко, тепер тобі нікуди бігти, — проричав Слон, перемикаючись на знижену передачу. Він вилетів на відкритий майданчик між складами, очікуючи побачити там затиснуту в кут «Вольво».

Але майданчик був порожній. Лише відлуння його власного двигуна відбивалося від бетонних стін. Слон натиснув на гальма, і «Петербілт» завмер, оповитий хмарою пилу. Тиша, що настала після цього, була дзвінкою.

Він гарячково крутив головою, дивлячись у дзеркала. Нікого. Тільки тіні від ранкового сонця, що повзли по асфальту. Раптом згори, з даху одного зі складів, пролунав звук, від якого у Слона похололо всередині.

Це був звук затвора великокаліберної гвинтівки. Віктор стояв на парапеті, дивлячись вниз на чорний дах «Петербілта». У його руках була «Баррет», снайперська гвинтівка калібру 12,7 мм. Він не став стріляти у водія через бронескло.

Він знав конструкцію цієї машини краще, ніж сам Слон. — Гра закінчена, Артеме, — тихо сказав Віктор, хоча його ніхто не міг чути. Перший постріл розірвав ранкове повітря. Важка куля пробила капот «Петербілта», вгризаючись у блок циліндрів.

З-під машини миттєво вирвалася хмара пари і мастила. Двигун захлинувся і заглох. Другий постріл знищив передній міст, змусивши величезну вантажівку осісти на одне колесо, немов поранена тварина. Слон сидів у кабіні, втиснувшись у крісло.

Він бачив спалахи пострілів, але не міг нічого зробити. Його сталева фортеця перетворилася на його пастку. Він потягнувся до дверей, але в цей момент третя куля пробила дверний замок, намертво заклинивши його. Віктор спустився пожежною драбиною з грацією кішки.

Він підійшов до замерзлого гіганта, тримаючи напоготові пістолет. Слон бачив його через лобове скло: спокійну, зосереджену людину в простій фланелевій сорочці, яка щойно знищила цілу армію. Віктор підійшов до кабіни і постукав стволом пістолета по склу.

Слон тремтячими руками підняв долоні. В його очах більше не було люті. Там був тільки первісний тваринний жах перед істотою, яку він не міг зрозуміти. — Виходь через праві двері, якщо хочеш жити, — скомандував Віктор.

Слон підкорився. Він вивалився з кабіни на бетон, впавши на коліна. Віктор стояв над ним, дивлячись зверху вниз. — Хто замовник? — запитав Віктор. — Соколенко був лише виконавцем.

— Хто в Києві дав відмашку?