Бандити підрізали фуру, не знаючи, хто за кермом

— Я… я не знаю імен, — заголосив Слон. — Клянуся, все йшло через шифровані канали. Соколенко говорив про когось з урядового кварталу, про когось, хто хоче перезавантажити систему.

Віктор насупився. Це підтверджувало його побоювання. Справа була не в електроніці і навіть не в кодах доступу. Це була змова на самій верхівці, і його фура стала випадковою перешкодою на шляху до державного перевороту.

— Вставай, — сказав Віктор. — Ти мені ще знадобишся як свідок. Якщо, звичайно, доживеш до вечора. Раптом небо над терміналом заповнилося гулом.

Це не були цивільні вертольоти. Три бойові Мі-8 з українським пікселем, але без розпізнавальних знаків, стрімко заходили на посадку. — Свої? — з надією запитав Слон. Віктор подивився на машини, що наближалися.

— Ні, Артеме. Це ті, хто не залишає свідків. Віктор схопив Слона за комір і потягнув до своєї «Вольво», яка стояла в тіні ангара. — Слухай мене уважно. Зараз почнеться справжнє пекло.

— Якщо хочеш вижити, роби рівно те, що я скажу. Він закинув Слона в кабіну і сам стрибнув на водійське сидіння. Двигун «Вольво» відгукнувся миттєво. Віктор знав, що у нього є тільки один шанс вирватися з цього терміналу до того, як його оточать.

— Пристебнись, — кинув він Слону. — Зараз ми перевіримо, на що здатна шведська сталь проти десанту. Фура рвонула з місця, вилітаючи з ангара.

З вертольотів відкрили вогонь. Великокаліберні кулемети почали шматувати бетон навколо машини. Але Віктор уже вів вантажівку вузьким проїздом між складами, використовуючи будівлі як щит. Він знав, що попереду головні ворота, які вже перекривали бронеавтомобілі «Козак».

Ситуація здавалася безнадійною, але в голові Віктора вже визрів план. Він не збирався просто прориватися. Він збирався завдати удару у відповідь, якого вони не очікували від самотньої вантажівки. — Ти божевільний! — кричав Слон, закриваючи голову руками.

— Нас розстріляють впритул! — Дивись і вчися, найманцю! — відповів Віктор, перемикаючи систему подачі палива в режим форсажу. — Це називається активна оборона.

Він натиснув на кнопку, яку беріг на крайній випадок. З-під днища причепа висунулися напрямні, і дві протитанкові ракети «Стугна», заховані у фальшивих ящиках для інструментів, спрямувалися до воріт. Вибух перетворив бронемашини на купу палаючого брухту. Шлях був вільний.

«Вольво» пролетіла крізь вогонь і уламки, вириваючись на свободу. Але Віктор знав — це була лише перша хвиля. Справжнє полювання тільки починалося. І тепер він був не просто ціллю.

Він був людиною, яка везла правду, здатну обрушити картковий будиночок змовників. Дорога попереду була порожня. Але в дзеркалах він бачив, як вертольоти розвертаються для переслідування. — Ми не доїдемо до Києва, — прошепотів Слон, дивлячись на прилади.

— До Києва ні, — погодився Віктор. — Але ми доїдемо до того місця, де на нас чекають друзі. Справжні друзі. Він дістав з кишені телефон Соколенка і набрав номер, який пам’ятав напам’ять з часів служби.

— Це Вікінг. Запитую «парасольку» над квадратом 42. У мене вантаж особливої важливості і полонений. Код доступу: Сталь-7. На тому кінці дроту запанувала секундна тиша.

А потім спокійний голос відповів: — Прийнято, Вікінгу. Тримайся ще десять хвилин. «Парасолька» в дорозі. Віктор поклав слухавку і подивився на Слона.

Той виглядав так, ніби його щойно витягли з центрифуги. — Хто ти такий насправді? — запитав Слон сівшим голосом. Віктор подивився на дорогу, де в променях сонця, що сходило, вже виднілися силуети винищувачів Су-27, що йшли на перехоплення вертольотів. — Я просто водій, Артеме.

— Який дуже не любить, коли йому заважають виконувати роботу. Фура мчала по трасі, залишаючи позаду дим і полум’я. Попереду був довгий шлях, але Віктор знав одне: сьогодні він доставить свій вантаж. Чого б це не коштувало.

Небо над Київською областю перетворилося на арену для високотехнологічної битви. Гул турбін Су-27, що пронеслися над трасою на надзвуковій швидкості, вдарив по вухах так, що в кабіні «Вольво» задзвеніли шибки. Віктор бачив у дзеркалах, як один з вертольотів Мі-8, що їх переслідували, був збитий.

Ракета «повітря-повітря» не залишила шансів найманцям. Решта вертольотів, відстрілюючи теплові пастки, почали різко знижуватися, намагаючись сховатися в складках рельєфу. Але полювання вже перейшло у фінальну стадію. — Це твої? — прокричав Слон, втискаючись у сидіння.

— Це ж регулярні війська! — Це ті, хто все ще пам’ятає присягу, — відрізав Віктор. Він не збавляв хід. Попереду, за десять кілометрів, знаходився об’єкт «Обрів».

Замаскований вузол зв’язку, що підпорядковувався безпосередньо Головному управлінню розвідки. Це була єдина точка, де він міг здати вантаж і бути впевненим, що коди не потраплять до рук змовників. Але він знав: ворог не виклав усі карти.

Якщо на кону стоїть влада в країні, вони не зупиняться перед застосуванням важкої техніки. І він не помилився. На горизонті, прямо посередині шосе, виникло марево. Це не був туман.

Це працювала потужна станція РЕБ, що придушувала всі сигнали в радіусі п’яти кілометрів. Навігатор Віктора згас, рація наповнилася білим шумом. З лісосмуги на дорогу повільно виповзли два БТР-4 «Буцефал». Їхні 30-мм гармати були наведені прямо на вантажівку, що наближалася.

— Приїхали, — видихнув Слон. — Проти броні ти не попреш. Зупиняйся, Вікінгу. Це самогубство.

Віктор глянув на датчик тиску в турбіні. В його очах не було страху, тільки холодний математичний розрахунок. Він знав, що БТРи не відкриють вогонь на ураження одразу. Їм потрібен вантаж цілим. Вони цілитимуться по колесах і двигуну.

— Слоне, слухай мене. У спальному відсіку під матрацом лежить бронежилет шостого класу захисту і шолом. Одягни їх. Зараз буде дуже голосно.

Віктор не натиснув на гальма. Навпаки, він перемкнув коробку передач у ручний режим і витиснув педаль до підлоги. Вантажівка вагою 40 тонн перетворилася на некерований снаряд. — Ти що робиш?! — верескнув Слон.

— Я виконую завдання, — прошепотів Віктор. З дистанції 300 метрів БТРи відкрили вогонь. Трасуючі снаряди прокреслили повітря, вгризаючись в асфальт і борти причепа. Кабіна «Вольво» здригнулася від влучень.

Куленепробивне скло вкрилося густою сіткою тріщин, але витримало. Віктор відчував, як шматки металу відлітають від обшивки, але він продовжував вести машину зигзагоподібною траєкторією, збиваючи приціл операторам. Він знав одну слабкість цих машин. На такій відстані, якщо йти в лоб, у гармати є мертва зона схилення.

— Помри або прорвись! — крикнув Віктор, направляючи «Вольво» у вузький проміжок між двома бронетранспортерами. Удар був жахливим. Правий борт фури зірвало як папір, оголивши стелажі з електронікою, але інерція 40 тонн зробила свою справу…