Безробітний чоловік вирішив гасити іпотеку свекрухи із моєї зарплати. Моя відповідь змусила їх збирати валізи

— Я більше не можу так жити. Це не сім’я. Це кабала.

— Наташо…

— Ні. Я втомилася. Втомилася тягнути все сама. Втомилася від твоїх обіцянок. Втомилася від маніпуляцій твоєї матері. Я хочу жити по-іншому.

Ігор зблід.

— Ти про що?

Але Наташа не відповіла. Вона розвернулася і пішла в спальню, зачинила двері на ключ, сіла на ліжко, обхопила голову руками. Всередині все тремтіло. Страшно. Дуже страшно. Але вона знала, вороття немає.

А наступного дня сталося те, що остаточно все вирішило. Наташа прийшла з роботи і почула з вітальні збуджений голос Ігоря. Він говорив по телефону, голосно, радісно.

— Мам, я тобі кажу, все буде. Я знайшов спосіб. Наташка вчора отримала першу зарплату на новій посаді. Я бачив сповіщення від банку на її телефоні. Там майже 250 тисяч, уявляєш? 250 тисяч!

Наташа завмерла в передпокої. Кров застигла в жилах. Він рився в її телефоні. Він стежив за нею.

— Так, мам, точно, 250 тисяч. Ура, мамусю, тепер я сам платитиму за твою іпотеку! Ми заживемо. Сорок п’ять тисяч на місяць — це ж копійки для такої зарплати. Наташка навіть не помітить. А ти нарешті зможеш спокійно дихати.

З трубки долинув захоплений вереск Людмили Петрівни:

— Ігорку, синку, ти молодець! Не те що твоя недолуга дружина, яка тільки й вміє що жадібнічати. Ти справжній чоловік, дбаєш про матір.

Наташа увійшла у вітальню. Ігор обернувся, побачив її і завмер. Обличчя його зблідло. Він зрозумів, що вона все чула. Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного. Потім Наташа усміхнулася, холодно, спокійно.

— Ігоре, поклади трубку.

Він поспішно попрощався з матір’ю, опустив телефон.

— Наташ, я можу пояснити…

— Не треба, я все зрозуміла.

Вона пройшла в спальню, дістала з шафи валізу, почала складати в неї речі Ігоря. Сорочки, штани, шкарпетки — все підряд. Ігор стояв у дверях, дивився з жахом.

— Наташо, що ти робиш?

— Збираю твої речі.

— Навіщо?

Вона підняла на нього очі. В них не було ні злості, ні образи, тільки холодне спокій.

— Тому що ти з’їжджаєш. Прямо зараз. До своєї любої матусі.

Ігор стояв у дверях спальні, і обличчя його повільно змінювало колір: з блідого на червоний, потім назад на білий. Він відкривав і закривав рот, намагаючись щось сказати, але слова не йшли.

— Наташо, ти не можеш… Це ж моя квартира теж.

Наташа перестала складати речі і повернулася до нього. На обличчі її була спокійна, холодна усмішка.

— Твоя? Ігоре, ця квартира дісталася мені від бабусі. За заповітом. Особисто мені. Ти до неї жодного стосунку не маєш. Ми розписані без шлюбного договору, але квартира була отримана мною до шлюбу, у спадок. Тож вона — моя особиста власність.

— Але я ж тут жив три роки.

— Жив за мій рахунок. На моїй території. І тепер це закінчується.

Ігор ступив у кімнату, спробував схопити її за руку.

— Наташо, припини. Давай спокійно поговоримо. Я не хотів, я просто…

Вона різко висмикнула руку.

— Не хотів? Не хотів ритися в моєму телефоні? Не хотів обіцяти своїй матері мої гроші? Не хотів називати мене недолугою? Що саме ти не хотів, Ігоре?

Він замовк. Наташа продовжила складати речі. Працювала швидко, механічно. Валіза наповнювалася.

— Наташ, ну почекай. Давай обговоримо все як дорослі люди. Так, я був неправий, визнаю. Але це ж не привід виганяти мене з дому.

— Це саме привід.

— Наташо, я твій чоловік!

Вона зупинилася, подивилася на нього. В очах її було щось страшне, якась мертва рішучість.

— Ненадовго.