Бумеранг повернувся швидко: син образив літнього батька, але фінал здивував усіх

— Я погарячкував, — сказав Андрій, і його голос здригнувся. — Був неправий, визнаю. Але це ж не привід руйнувати все, що ми будували стільки років. Тату, я прошу тебе, дай мені ще один шанс. Я змінюся, обіцяю.

Микола Іванович мовчав, дивлячись на сина, і в цьому мовчанні було щось важке і непідйомне, як камінь на дні річки. Він згадував усі ті рази, коли Андрій обіцяв змінитися. Обіцяв після того, як уперше накричав на нього при сторонніх. Обіцяв після того, як забув про його день народження три роки поспіль. Обіцяв після того, як назвав його тягарем у розмові з Мариною, думаючи, що батько не чує.

— Скільки разів ти просив у мене шансів, синку, — промовив Микола Іванович нарешті. — Скільки разів обіцяв змінитися. Я збився з рахунку. І щоразу я вірив тобі, тому що хотів вірити. Тому що ти — мій син, моя кров, і я любив тебе понад усе на світі. — Він встав із ліжка і підійшов до сина, зупинившись за крок від нього. Вони стояли один навпроти одного, батько і син, і між ними лежала прірва в п’ятнадцять років невисловлених образ і непролитих сліз. — Але сьогодні ти перейшов межу, — продовжив Микола Іванович. — Не тому що вдарив. Удар — це просто наслідок. А тому що я побачив у твоїх очах презирство. Справжнє глибоке презирство до людини, яка дала тобі життя, і я зрозумів, що всі ці роки обманював сам себе.

— Тату, — прошепотів Андрій, і його очі заблищали від непролитих сліз. — Тату, будь ласка.

Марина вийшла вперед, відтісняючи чоловіка плечем. Її обличчя спотворилося гримасою, в якій страх змішувався з люттю, і голос дзвенів від ледь стримуваної істерики. — Ви не маєте права! — випалила вона. — Ми п’ятнадцять років доглядали за вами, терпіли ваші хвороби, ваше ниття, вашу постійну присутність у нашому домі. Ми заслужили цю квартиру. Ви нам винні.

Нотаріус Семенова підняла брову, але промовчала. Її помічник відступив на крок, немов намагаючись стати непомітним. Микола Іванович повернувся до невістки, і на його обличчі з’явився вираз, якого вона ніколи раніше не бачила. Це було не презирство і не злість. Це було щось схоже на жалість. — Доглядали за мною, — повторив він. — Марино, за п’ятнадцять років ти жодного разу не принесла мені склянку води, коли я хворів. Жодного разу не запитала, як я почуваюся. Жодного разу не сказала доброго слова. Ти курила в моїй присутності, знаючи, що в мене астма. Ти називала мене смердючим старим за моєю спиною. Ти обговорювала з подругами, коли я нарешті помру і звільню вам кімнату.

Марина відкрила рот, щоб заперечити, але Микола Іванович підняв руку, зупиняючи її. — Я все чув, — сказав він. — Стіни в цій квартирі тонкі, а мій слух ще досить хороший. Я чув кожне слово, яке ти говорила про мене. І я мовчав, тому що сподівався, що це мине. Що ти звикнеш до мене, приймеш мене як частину сім’ї. Але ти не прийняла. І ніколи не приймеш.

Марина почервоніла від приниження і люті. Вона повернулася до чоловіка, шукаючи підтримки, але Андрій стояв з опущеною головою і мовчав. — Андрію, — прошипіла вона, — скажи що-небудь. Це твій батько. Поговори з ним.

Андрій підняв голову і подивився на дружину, і в його очах мигнуло щось дивне, якесь нове розуміння, якого раніше не було. — А що ти хочеш, щоб я сказав? — запитав він тихо. — Що він не правий? Але він правий, Марино. Він правий у всьому.

Він повернувся до батька. — Я не знав, що ти все чуєш, — сказав він. — Не знав, що ти знаєш про наші розмови. Думав, ти спиш у своїй кімнаті і нічого не розумієш. — Думав? — він замовк, не в силах продовжувати.

Микола Іванович кивнув. — Ти думав, що я старий, який вижив із розуму і нічого не тямить?

— Я знаю…

— Ти не перший рік так думаєш. Це теж боляче, синку. Дуже боляче.

Нотаріус Семенова делікатно кашлянула. — Миколо Івановичу, — сказала вона м’яко. — Якщо ви хочете зробити перерву?

— Ні, — відповів він твердо. — Жодних перерв. Давайте продовжимо.

Він повернувся до ліжка і сів, беручи в руки перший документ. Його очі пробігли по тексту, перевіряючи кожен рядок, кожну цифру, кожне слово. Потім він взяв ручку і поставив підпис внизу сторінки. Чітко, впевнено, без вагань.

Марина скрикнула, немов цей підпис завдав їй фізичного болю. — Ні. Ви не можете. Це наш дім.

Вона кинулася до ліжка, намагаючись вихопити документ із рук свекра, але помічник нотаріуса виявився швидшим. Він перехопив її руку і м’яко, але твердо відтіснив від ліжка. — Прошу вас, заспокойтеся, — сказав він. — Будь-який фізичний вплив на учасників угоди може бути розцінений як тиск і потягне за собою юридичні наслідки.

Марина вирвала руку і відступила назад, важко дихаючи. Її очі метали блискавки, але вона мовчала, розуміючи, що програла.

Микола Іванович підписав другий документ, потім третій. Нотаріус Семенова завіряла кожен підпис своєю печаткою, і цей звук – глухий стукіт печатки об папір – звучав у тиші кімнати як удари молота. Андрій стояв нерухомо і дивився, як його батько підписує документи, які позбавляли його дому, грошей, майбутнього. Він розумів, що має щось зробити, щось сказати, якось зупинити це божевілля, але не міг поворухнутися. Його ноги приросли до підлоги, а язик прилип до піднебіння. Він міг тільки дивитися, як руйнується його життя.

— Останній документ, — промовила нотаріус, кладучи перед Миколою Івановичем ще один аркуш паперу. — Розпорядження про зміну адреси реєстрації. З цього моменту ви будете зареєстровані за адресою вулиця Центральна, будинок 8, квартира 42.

Микола Іванович підписав і цей документ. — Ось і все, — сказав він, відкладаючи ручку. — Готово.

Він встав із ліжка і подивився на сина і невістку. Вони стояли поруч, але між ними, здавалося, пролягла тріщина. Марина дивилася на чоловіка зі звинуваченням, немов це він був винен у тому, що відбувається. Андрій дивився в підлогу, не в силах підняти очей. — У вас 30 днів, — сказав Микола Іванович. — Знайдіть собі житло і з’їжджайте, покупець готовий почекати.

— Тату, — прошепотів Андрій. — Куди нам іти?