Чоловік дізнався про мій спадок і тут же вигадав викрадення свекрухи. Сюрприз, який зламав його план

У квартирі пахло застояним пилом і старим паркетом, запахом великих грошей і старого міста. Валентина провела долонею по дубовому підвіконню.

Вікна виходили в тихий провулок у престижному історичному районі. Квартиру вона приховувала від усіх пів року. Саме стільки вимагав закон, щоб вступити у права спадщини після смерті двоюрідної тітки, з якою Валя була ближча, ніж із рідною матір’ю.

Сімдесят дев’ять квадратних метрів, високі стелі. Ліпнина, яку не встигли збити за часів євроремонтів нульових. Ринкова вартість становила 25 мільйонів гривень.

Валя не була ні багатійкою, ні акулою бізнесу. Вона працювала старшою менеджеркою в друкарні, перевіряючи макети на наявність помилок. І стежила, щоб фарба не закінчилася в найвідповідальніший момент.

У неї були звичайні руки з короткими нігтями. Була звичка хмуритися, коли вона рахувала цифри в умі. І чоловік Кирило, який вважав себе невизнаним генієм маркетингу.

— Ти тільки уяви, Валю, це ж доля. Кирило ходив порожньою вітальнею, заклавши руки за спину, наче поміщик, що оглядає свої володіння. — Двадцять п’ять мільйонів!

Ми нарешті зможемо запустити мій стартап із доставки фермерських сирів. Або вкластися в крипту. Зараз саме дно, скоро відскок.

Валентина стояла біля вікна й дивилася на пожовклі липи. — Кириле, це квартира моєї тітки. Я не збираюся її продавати.

— Ми будемо її здавати. Це пасивний дохід. Справжня пенсія, якщо хочеш.

Кирило зупинився, і його зазвичай м’яке обличчя з другим підборіддям, що вже намічалося, напружилося. — Здавати за копійки? Валю, ти мислиш як бюджетниця.

— Гроші мають працювати. — Гроші мають бути цілими, — відрізала Валентина. — І давай закриємо цю тему.

Документи я отримала вчора. Ключі вже в мене. На цьому крапка…