Чоловік вигнав дружину з хворим малюком, не давши ані копійки. Сюрприз, який чекав на нього і свекруху після повернення додому
— зірвалася свекруха. — Тобто ми маємо мовчки дивитися, як ти пускаєш за вітром сімейні гроші на свої вигадані хвороби?» «Це не вигадана хвороба, — Оксана вказала на висновок лікаря. — Тут усе написано».
«І це не сімейні гроші, це мої гроші, які я заробила». «Та що ти могла заробити, сидячи вдома за своїм комп’ютером?» — втрутився Михайло. Його початкова лють змінилася презирливою насмішкою.
«Усі основні витрати завжди були на мені: машина, бензин, великі покупки». «Великі покупки для твоєї мами, — уточнила Оксана. — Новий холодильник, телевізор, путівка в санаторій торік».
«Це ти називаєш сімейними витратами? А те, що я щомісяця вношу сімдесят відсотків іпотечного платежу, оплачую комуналку й купую продукти, — це, по-твоєму, дрібниці?» Михайло насупився, він не любив, коли розмова стосувалася конкретних цифр.
У його картині світу він був головним годувальником, а Оксана — лише приємним доповненням, що приносило в дім невелику, але зручну суму. «Не смій рахувати гроші мого сина, — знову встряла Галина Петрівна. — Він чоловік, він голова сім’ї, він має право витрачати зароблене так, як вважає за потрібне».
«А твій обов’язок — створювати затишок і народжувати здорових дітей, із чим ти, як ми бачимо, не впоралася!» Остання фраза прозвучала як ляпас. Оксана відчула, як до очей підступають сльози, але вона зусиллям волі їх стримала.
«Не можна показувати їм свою слабкість, не зараз», — подумала вона. «Раз уже я не впоралася зі своїми обов’язками, — вона глибоко вдихнула, — то я звільняю вас від ваших. Я не прошу у вас ні грошей, ні допомоги, я прошу лише одного: не заважайте мені».
«Ми й не збиралися, — хмикнув Михайло. — Раз ти така самостійна, давай, дій, подивимося, надовго чи тебе вистачить. Тільки врахуй: зі своїх я тобі не дам ні копійки».
«Усі мої заощадження лежать на окремому рахунку, і вони призначені для нормального життя, а не для того, щоб викидати їх на марні ліки». «Це не марні ліки, це життєво необхідна терапія», — не витримала Оксана. «Це твоя думка, — відрізав він. — А моя — що ти просто стала жертвою лікарів-шарлатанів, які викачують із довірливих матусь гроші!»
Вона зрозуміла, що сперечатися марно, вони жили в різних реальностях. У її реальності була хвора дитина, якій потрібна була негайна допомога. У їхній реальності — жадібна й дурна невістка, яка принесла в їхню ідеальну сім’ю проблеми й тепер намагалася розв’язати їх за чужий кошт.
«Добре, — повторила вона, відчуваючи смертельну втому. — Я вас почула, а тепер, будь ласка, їдьте». Галина Петрівна підібгала губи, але, побачивши рішучість в очах Оксани, зрозуміла, що подальші нападки марні.
«Ходімо, синочку, — сказала вона, беручи Михайла під руку. — Не будемо заважати цій героїчній матері рятувати світ, хай покаже, на що здатна. Тільки потім не прибігай до нас у сльозах, коли гроші закінчаться».
Двері за ними зачинилися. Оксана опустилася на стілець і дозволила собі кілька хвилин слабкості. Сльози текли струмком, змішуючись із почуттям спустошення й страху.
Вона залишилася сама, зовсім сама. Але потім вона подивилася в бік дитячої, звідки долинало тихе сопіння Тьоми, і зрозуміла, що вона не сама. У неї є він, і це головне.
Насамперед вона зателефонувала своїй мамі, Валентині Сергіївні. Мама жила в маленькому містечку за триста кілометрів від Чернігова, працюючи вчителькою в місцевій школі. Оксана не хотіла її хвилювати, але зараз їй як ніколи потрібна була підтримка.
«Мамочко!» — почала вона, і голос зірвався. «Ксюшенько, доню, що сталося?» — стривожено спитала Валентина Сергіївна. Оксана, ковтаючи сльози, розповіла їй усе: про діагноз Тьоми, про реакцію чоловіка й свекрухи, про те, що вона залишилася сама.
Мама мовчки слухала, і в цій тиші відчувалося стільки болю й співпереживання, що Оксані стало трохи легше. «Тримайся, моя хороша, — нарешті сказала Валентина Сергіївна. — Я знала, що цей шлюб до добра не доведе, Миша завжди був маминим синочком».
«Я завтра ж візьму відпустку за власний рахунок і приїду до тебе». «Не треба, мам, у тебе робота, свої справи, я впораюся». «Не сперечайся зі мною, — твердо сказала мама. — Удвох нам буде легше».
«Я допоможу з Тьомою, а ти зможеш спокійно працювати. А щодо грошей: у мене є невеликі заощадження. Небагато, але на перший час вистачить, я завтра вранці перешлю тобі на картку».
Після розмови з мамою на душі стало тепліше. Вона не сама, у неї є мама, яка завжди на її боці. Це додало сил, і Оксана витерла сльози, вмилася холодною водою й сіла складати план дій.
Перше — гроші. Вона відкрила онлайн-банк і подивилася на стан своїх рахунків: особисті заощадження, які вона збирала кілька років, плюс те, що вдалося відкласти з останніх проєктів. Сума була пристойною, але, судячи з цін на ліки, її вистачить максимум на два-три місяці, тож треба було терміново шукати додатковий заробіток.
Друге — ліки. Вона знайшла в інтернеті адреси аптек, де можна було замовити потрібні препарати, і зробила перше замовлення. Третє — оформлення документів, інвалідність, державні програми, пільги.
Це буде довгий і болісний шлях кабінетами чиновників, але його треба було пройти. Вона працювала до пізньої ночі, розбираючись із юридичними тонкощами, читаючи форуми батьків дітей із таким самим діагнозом, складаючи списки й графіки. Коли вона лягла спати, за вікном уже світало.
Михайло так і не повернувся, мабуть, залишився ночувати в матері. І Оксані вперше за довгий час було абсолютно байдуже, де він і з ким. Вона засинала з однією думкою: вона має бути сильною заради Тьоми.
Наступні дні перетворилися на божевільний марафон. Приїхала мама, і її допомога виявилася безцінною. Поки Валентина Сергіївна займалася з Тьомою, робила йому інгаляції та спеціальний масаж, якого Оксана навчила її за відеоуроками, сама Оксана з головою поринула в роботу.
Вона взяла ще два проєкти, спала по чотири-п’ять годин на добу, але не скаржилася. Вона знала, заради чого старається. Михайло з’явився через три дні.
Він увійшов до квартири, ніби нічого й не сталося, з пакетом продуктів. Побачивши на кухні тещу, він помітно напружився. «Добрий день, Валентино Сергіївно, а ви якими долями?» — спитав він.
«До доньки й онука приїхала допомогти», — сухо відповіла теща, не відриваючись від готування. Михайло пройшов до кімнати. Оксана сиділа за ноутбуком, зосереджено друкуючи.
«Я тут подумав… — почав він невпевнено. — Може, я погарячкував, і нам варто налагодити стосунки?» «Що саме ти хочеш налагодити?» — спитала Оксана, не повертаючись.
«Ну, наше життя. Я поговорю з мамою, вона більше не втручатиметься, і я даватиму тобі трохи грошей на ліки». «Трохи?» — вона нарешті повернулася до нього.
У її очах була холодна лють. «Твоєму синові потрібне лікування, яке коштує більше, ніж уся твоя зарплата, а ти пропонуєш трохи?»
