Чоловік забрав мій телефон на ранок після весілля. Сюрприз, який чекав на свекруху, коли я згадала батькові уроки
— А навіщо тобі телефон, якщо ти все одно нікому не потрібна, крім нас! — щиро здивувався чоловік, раптово з’являючись у дверному прорізі й порушуючи ту крихку тишу, в якій Марина намагалася знайти хоч краплю душевної рівноваги. Марина нерухомо стояла біля великого вікна, судомно стискаючи в збілілих від напруження пальцях свій старенький, потертий по краях апарат, що давно став об’єктом постійних глузувань у їхній колись щасливій родині.
Його тьмяний екран безнадійно тріснув ще близько місяця тому після безглуздого падіння, а слабка батарея тепер тримала заряд ледве пів дня, але для цієї глибоко змученої жінки він залишався далеко не просто буденною пластиковою річчю. Цей сильно подряпаний ґаджет був її єдиною, майже невидимою ниточкою, що пов’язувала її з величезним зовнішнім світом, із тією далекою самою собою, яку вона почала стрімко забувати, і з повноцінним життям поза стінами цієї задушливої квартири.
— Ти знову безглуздо стоїш із ним! — голос чоловіка, що пролунав за її спиною різко й неприховано роздратовано, розітнув повислу в повітрі важку тишу, мов безжальний гострий ніж, не залишаючи ані найменшого простору для мирного відступу. Марина перелякано здригнулася всім тілом, ніби раптово прокинувшись від глибокого трансу, і поспішно обернулася, одразу ж побачивши Ігоря в дверному прорізі їхньої тісної кухні, де все ще витав стійкий запах нещодавно приготованої сімейної вечері.
Він стояв там, мов нездоланна кам’яна перепона, щільно схрестивши свої м’язисті руки на широких грудях, і всім своїм напруженим виглядом, кожною жорсткою рисою обличчя виражав крайнє, майже фізично відчутне невдоволення тим, що відбувається. На його злегка почервонілому обличчі читався такий складний вираз бридливості й праведного обурення, ніби вона щойно вчинила щось абсолютно неприпустиме, огидне й таке, що назавжди ганьбить їхню ідеальну, на його сувору думку, родину.
— Я просто хотіла… — вона несміливо затнулася, болісно добираючи правильні слова й зовсім не знаючи, як саме можна безпечно пояснити цій непохитній, владній людині своє раптове, відчайдушне бажання зателефонувати старій університетській подрузі Олені. Ігор лише презирливо й дуже холодно всміхнувся, щойно почув це ненависне йому ім’я, яке колись доволі часто звучало в їхньому затишному домі, а тепер перебувало під негласною, але найсуворішою забороною.
— Олені, тій самій амбітній невдасі, яка тебе на якусь сумнівну роботу кликала, намагаючись остаточно зруйнувати наш усталений сімейний лад? — з їдким сарказмом перепитав він, свердлячи її важким, тиснучим поглядом своїх темних, немиготливих очей. Марина воліла розсудливо не вступати у відкритий конфлікт і лише мовчки кивнула, низько опустивши свій згаслий погляд до потертого лінолеуму, фізично відчуваючи, як до горла підступає гіркий, задушливий клубок невисловленої багаторічної образи.
Ігор важким, упевненим кроком господаря пройшов углиб кімнати, з навмисним роздратуванням зітхнув, усім своїм виглядом показуючи крайній ступінь утоми від її поведінки, і важко всівся на їхній старий, скрипучий кутовий диван. — І навіщо тобі це взагалі потрібно, про що ти зібралася з нею говорити після стількох років цілковитого мовчання? — продовжував допитуватися він, поки Марина й далі вперто мовчала, судомно перебираючи в голові варіанти відповідей і не знаходячи потрібних слів.
— Я тебе питаю, навіщо тобі це безглузде спілкування?
