Чоловік зустрів мене з пологового з пакетами сміття. Сюрприз, який чекав на нього і свекруху за святковим столом
Вітер надворі був не просто холодним — він виявився злим і пронизливим до самого хребта. Наче сама природа вирішила перевірити, скільки ще випробувань зможе витримати Поліна. Жовтень цього року видався на рідкість гидким.
Свинцеве небо нависало над столицею, погрожуючи чи то снігом, чи то крижаним дощем. Поліна стояла на ґанку, міцно притискаючи до себе конверт із новонародженим сином. Левко, слава богу, спав, уткнувшись носиком у махровий кутик, і не бачив батька, який м’явся біля розчиненого багажника старенького «Кашкая».
Віталій не підійшов до дружини одразу. Він узагалі поводився так, ніби вони незнайомці, що випадково зустрілися на парковці супермаркету. Чоловік не привіз ані квітів, ані кульок, ані дурнуватої наліпки на авто, яку Поліна заздалегідь просила не купувати, але потай чекала.
Натомість Віталій вивантажував на мокрий асфальт чорні сміттєві пакети. Поліна зробила крок уперед, спостерігаючи, як на землю падають перший, другий і третій мішки. Шви після кесаревого розтину болісно нили.
Кожен рух віддавався тупою пульсацією внизу живота. Але адреналін уже почав закипати в крові, поступово витісняючи фізичний біль. «Віталю, це що?» — хрипко спитала вона сівшим голосом.
Чоловік нарешті грюкнув багажником, але так і не подивився їй у вічі. Його погляд бігав десь у районі її кросівок, потім метнувся до вивіски відділення і до колеса машини. Він був одягнений у свою улюблену пухку куртку, подаровану мамою, яка робила його схожим на перекачану яскраво-синю кульку.
«Поліно, тут така справа…» — почав він, нервово потираючи ніс. Цей жест вона знала напам’ять: так він завжди брехав про затримки на роботі, коли насправді відпочивав із друзями. «Коротше, ми тут порадилися…» — вів далі Віталій.
«Хто це — «ми»?» — різко перебила його дружина. Левко тривожно заворушився в конверті, інстинктивно відчувши напруження матері. «Ми з мамою, Тамарою Львівною…» — видихнув чоловік, набрав у легені сирого повітря і видав заготовлену промову, дивлячись понад її плечем.
«Мама вирішила, що з немовлям буде шумно, тому ми змінили замки, а ти їдь до своєї матері з цим причепом». Поліна кілька секунд мовчки дивилася на людину, з якою планувала прожити все життя. У голові було порожньо й дзвінко, наче у величезному покинутому ангарі.
«З причепом?» — тихо перепитала молода мати. «Це твій син, Віталику…» — спробувала достукатися до його совісті Поліна. «Ну, це ми ще подивимося», …
