Чоловіки в селі думали, що можна безнаказано використовувати тиху сусідку

У нашому невеличкому, загубленому серед безкраїх лісів і широких полів селі живе одна напрочуд добра, але глибоко нещасна молода жінка, якій від найраніших літ зовсім не щастило в складному й заплутаному особистому житті. Вона, попри свою привабливу зовнішність і лагідну вдачу, ніколи не знала справжнього, щирого жіночого щастя, постійно зіштовхуючись із зрадою та жорстоким обманом з боку тих, кому довіряла своє крихке серце.

І ось одного разу похмурого осіннього ранку, коли умудрена роками пенсіонерка Марія Степанівна неквапливо пішла по свіжу воду до звивистої річки, вона з жахом побачила, що місцева жителька Нюрка стоїть над самим краєм крутого урвища й нестямно молиться небесам. Холодний пронизливий вітер безжально тріпав легеньку сукню зневіреної жінки, ніби намагаючись зіштовхнути її в клекітну темну пучину, що з глухим ревом билася об слизьке каміння далеко внизу.

Марія Степанівна, миттю усвідомивши весь жах того, що відбувається, і відкинувши вбік свою звичну старечу неміч, відчула, як крижаний клубок непідробного страху стрімко підкотився до її пересохлого горла. — Ану, Нюрко, швидко відійшла від небезпечного краю, поки не накоїла непоправної біди! — голосно гукнула вона, намагаючись перекричати шум бурхливого водного потоку й свист осіннього вітру.

Дівчина, здавалося, перебувала в стані глибокого трансу, зовсім не помічаючи ані пронизливого холоду, ані того факту, що один необережний рух міг назавжди обірвати її молоде життя. Вона повільно повернула своє бліде, залите гіркими сльозами обличчя в бік літньої сусідки, і в її згаслих очах читалася лише безмежна втома від безупинної низки життєвих невдач.

— Бабо Машо, що вам треба від мене, ідіть своєю дорогою, куди йшли, і не заважайте мені, — глухо промовила дівчина, ніби кожне вимовлене слово давалося їй із неймовірними труднощами. Але стару, загартовану життєвими негараздами жінку було зовсім неможливо збити з пантелику чи змусити відступити від задуманого, особливо коли на кону стояло людське життя.

— Я сказала, відійшла від урвища! — баба Маша анітрохи не жартувала, вимовляючи ці суворі слова, бо вона й сама колись у далекій молодості хотіла вчинити тут непоправну помилку, але її вчасно зупинили. Вона обережно, намагаючись не сполохати зневірену сусідку різкими рухами, підійшла до дівчини ззаду й почала з нею довгу, серйозну й дуже непросту розмову, від якої залежало надто багато.

Земля під ногами була слизькою від нещодавнього проливного дощу, що робило перебування на самому краю урвища ще ризикованішим і смертельно небезпечним заняттям. — Бабо Машо, будь ласка, ідіть своєю дорогою, — ще раз уперто повторила дівчина, змерзло кутаючись у свою тоненьку кофту, і знову відвернулася від неї, втупивши свій безживний погляд у клекітну воду.

Але пенсіонерка, яка чудово розуміла всю тяжкість подібного душевного стану, не квапилася цього робити: вона мовчки стояла позаду дівчини, даючи їй відчути живу людську присутність, і лагідно гладила її по спині, що здригалася від беззвучних ридань. Важкі, навислі над річкою свинцеві хмари ніби віддзеркалювали той похмурий розпач, який безроздільно заволодів змученою душею молодої, заплутаної у своїх почуттях і проблемах жінки…