Чоловіки в селі думали, що можна безнаказано використовувати тиху сусідку
— схвильовано, з непідробною, майже дитячою цікавістю спитала в неї Нюра, подавшись уперед усім корпусом. На зморшкуватому обличчі старенької з’явилася напрочуд світла, умиротворена усмішка, яка ніби осяяла весь простір довкола старої могили, прогнавши геть похмурі тіні сумного осіннього дня.
— Так, уяви собі, моя дорога, я дивовижним чином узяла себе в руки, назавжди відкинула лихі думки й стала жити довго й неймовірно щасливо поруч із ним. У нас у любові й злагоді народилося троє прекрасних дітей, які наповнили наш колись порожній дім радісним сміхом, але тепер усі вони давно виросли, вивчилися й поїхали будувати своє власне життя у великі міста.
Поділившись своїм сокровенним жіночим щастям, Марія Степанівна вирішила, що настав час повернути розмову до суворої реальності й змусити свою легковажну співрозмовницю замислитися над наслідками її сьогоднішніх егоїстичних дій. — А в тебе ж вони ще зовсім маленькі, нетямущі крихітки, кому ти їх, таких беззахисних, віддаси в разі своєї раптової, добровільної смерті чи іншої страшної біди? — з непідробною тривогою в голосі спитала старенька і, крекчучи, присіла ближче до неї на лавці, зазираючи їй просто в душу.
У її проникливих очах тепер читалася не просто дозвільна цікавість, а сувора, непохитна готовність боротися за життя й добробут цих ні в чому не винних сільських дітлахів. Ці прості, але влучні слова старої жінки змусили Анну вперше за весь цей божевільний день по-справжньому глибоко й серйозно замислитися над подальшою, незавидною долею своїх власних гаряче любих дітей.
— Так, якщо міркувати тверезо, виходить, що вони без мене абсолютно нікому на всьому білому світі не потрібні, адже родичів у нас жодних немає, а батькам вони й поготів не здалися, — з гіркотою зізналася сама собі молода мати. — Мабуть, заберуть їх органи опіки до казенного дитячого будинку, але, думаю, там, на повному державному забезпеченні, їм буде набагато легше й ситніше жити, ніж зі мною, — наївно відповіла Нюра, глибоко й похмуро замислившись про туманне майбутнє своїх малюків.
Таке легковажне й разюче наївне міркування про принади казенного виховання миттю вивело завжди спокійну й розсудливу Марію Степанівну зі стану душевної рівноваги, змусивши її обурено сплеснути сухими руками. — І з чого ти, дурна твоя голово, взяла, що цим домашнім, залюбленим діткам там, серед чужих і байдужих людей, буде хоч трохи краще й спокійніше? — щиро, до глибини душі обурилася старенька, підвищивши голос так, що з найближчої берези з переляканим карканням злетіла стара ворона.
Їй здавалося просто немислимим, що доросла жінка, яка народжувала, може настільки сліпо й безвідповідально вірити в казки про щасливе й безтурботне життя сиріт у державних установах. Спогади про власне безрадісне, голодне й холодне сирітське дитинство оглушливою хвилею обрушилися на стару жінку, змушуючи її знову переживати давно забуті, але й досі криваві душевні рани.
— Вважаєш, що твої крихітки там спокійно спатимуть під чистими, теплими ковдрами, завжди будуть охайно вдягнені, взуті й щодня досхочу сито нагодовані добрими виховательками?
