«Чоловікові ані слова»: чому співробітниця РАЦСу викликала наречену на таємну зустріч після весілля

— Процес завершено.

Олег стояв у клітці з кам’яним обличчям. Він не дивився на Вікторію, не дивився ні на кого. Конвоїри вивели його із зали. Двері зачинилися.

Вікторія сиділа, не в змозі ворухнутися. П’ятнадцять років. Олег проведе у в’язниці п’ятнадцять років. Йому зараз тридцять сім. Коли він вийде, йому буде п’ятдесят два. Половина життя втрачена.

— Усе скінчено, — тихо сказав Семен. — Тепер точно все скінчено.

Вони вийшли з будівлі суду. Журналісти знову оточили їх, але Вікторія мовчки пройшла повз. Вона не хотіла нічого говорити. Не хотіла згадувати. У машині вона нарешті розплакалася. Семен обійняв її і просто тримав, не кажучи ні слова.

Минуло кілька місяців. Олег не став оскаржувати вирок. Його відправили відбувати покарання в колонію суворого режиму десь на Волині. Вікторія більше ніколи про нього не чула.

Життя поступово налагоджувалося. Робота увійшла у звичний ритм. Вікторія знову почала зустрічатися з друзями, ходити в театри, подорожувати. Рани гоїлися повільно, але впевнено. Семен залишався поруч. Він не говорив про свої почуття, не вимагав нічого натомість. Просто був. І одного разу Вікторія зрозуміла, що не може уявити своє життя без нього.

Це сталося весняного вечора, коли вони сиділи на її балконі й пили вино. Семен розповідав щось смішне про роботу, і Вікторія сміялася. По-справжньому, від душі. Вперше за довгий час.

— Семене, — сказала вона раптом, — я хочу тебе про щось запитати.

Він подивився на неї:

— Слухаю.

— Чому ти залишився поруч? Після всього, що сталося? Чому не пішов?

Семен усміхнувся.

— Тому що я кохаю тебе. Кохаю з сімнадцяти років. І не можу інакше.

— Але я так довго не відповідала тобі взаємністю. Вибрала іншого. Помилилася.

— Ти не помилилася, — м’яко сказав Семен. — Ти просто йшла своїм шляхом. Я буду чекати, скільки буде потрібно.

Вікторія подивилася на нього. Цей чоловік кохав її все життя. Мовчки, терпляче, віддано. Він був поруч у найстрашніші дні. Підтримував, не вимагаючи нічого натомість. І вона раптом зрозуміла: вона теж його кохає. По-іншому, не так бурхливо, як Олега. Тихо, глибоко, надійно.

— Семене, — тихо сказала вона, — я готова спробувати.

— Якщо ти цього хочеш… — він мовчки взяв її руку і поцілував.

— Звичайно, хочу.

Вони почали зустрічатися. Повільно, обережно. Вікторія вчилася знову довіряти, знову відкриватися. Семен не квапив її, йшов у її темпі. Вони ходили в кіно, гуляли парком, вечеряли в маленьких кафе. Звичайні, прості речі, які приносили радість.

Через рік Семен зробив їй пропозицію. Без пафосу, без великої сцени. Просто запитав одного вечора:

— Віко, виходь за мене заміж. Я обіцяю, що буду поруч завжди. Що ти ніколи не пошкодуєш.

Вікторія подивилася на нього і посміхнулася:

— Так.

Весілля зіграли тихо, в колі близьких друзів і родичів. Без помпезності, без зайвих гостей. Просто теплий осінній день, маленький ресторан, улюблені люди навколо. Вікторія була в простій білій сукні, Семен — у світлому костюмі. Вони обмінялися обручками і поклялися бути разом у радості й горі.

Коли гості розійшлися, вони сиділи вдвох за столиком ресторану і дивилися одне на одного, взявшись за руки.

— Знаєш, — сказала Вікторія задумливо, — я довго думала про те, що сталося. Про Олега, про Маргариту, про весь цей кошмар. І зрозуміла: життя врятувало мене вчасно. Якби не той дзвінок із РАЦСу, я б ніколи не дізналася правди. І невідомо, чим би все закінчилося.

— Ти розумниця, — сказав Семен. — Ти впоралася.

— Ні, — заперечила Вікторія. — Ми впоралися. Ти допоміг мені. Без тебе я б не змогла.

Семен обійняв її.

— Тепер у тебе все буде тільки добре. Я буду поруч усе життя. Обіцяю.

Вікторія притулилася до нього. А десь далеко, за тюремними стінами, сидів чоловік, який намагався зруйнувати її життя. Але він програв. Вона перемогла. Знайшла сили вижити, піднятися і почати заново. І поруч був той, хто завжди чекав на неї. Терпляче, віддано, до кінця.