Чому чоловік зблід, почувши відповідь дружини на новину про те, що він йде до молодої

Але, сама розумієш, квартира на мені, проте я дозволяю тобі тут пожити. Вважай це відступними.

Марина підійшла до столу. Вона не плакала. Вона не кричала. Вона взяла графин з водою, налила собі повну склянку і випила її залпом.

— Відступними? — перепитала вона. Голос був рівним, але від цього стало ще страшніше. — Ти залишаєш нас у квартирі. Добре. А тепер, Вітю, давай пограємо в гру. Діставай калькулятор.

— Навіщо? — насупився Віктор.

— Тому, що сьогодні чотирнадцяте число, а завтра п’ятнадцяте — день страшного суду для твого гаманця.

У кімнаті запала тиша, важка і липка, як пролитий на скатертину сироп. Чути було тільки, як у кутку цокає старий настінний годинник — подарунок свекрухи на новосілля. Тік-так, тік-так, ніби відраховували секунди до вибуху.

Віктор відкинувся на спинку стільця, і шкіряна оббивка скрипнула під його вагою. Він дивився на дружину з п’яною, поблажливою посмішкою. Йому здавалося, що Марина зараз блефує, що це останній крик відчаю покинутої жінки, спроба набити собі ціну перед неминучим фіналом.

— Калькулятор? — перепитав він, ліниво покручуючи ніжку келиха. Вино в ньому хитнулося темною хвилею. — Марино, ти серйозно? Ти хочеш зіпсувати мамі свято своєю бухгалтерією? У нас ювілей, у нас шампанське, а ти зі своїми копійками лізеш!

Галина Петрівна, що сиділа навпроти, підібгала губи. В її погляді читалася суміш огиди та нудьги.

— Ой, Вітю, не звертай уваги! — шепнула вона, демонстративно наколюючи на виделку шматочок сиру. — Це в неї істерика, жіноча доля, сам розумієш. Бідна дівчинка просто не може змиритися, що такий орел вилітає з гнізда. Нехай рахує, якщо їй так легше.

Марина не відповіла. Вона мовчки відсунула від себе тарілку з недоторканою качкою. Її рухи були лякаюче спокійними, економними, позбавленими метушні. Вона полізла в кишеню свого домашнього кардигана і дістала маленький блокнот у пошарпаній синій обкладинці. Цей блокнот Віктор бачив сотні разів. Він валявся на тумбочці в передпокої, на кухонному столі, в сумці дружини. Він ніколи не надавав йому значення. Для нього це була просто макулатура, куди Марина записувала список покупок — молоко, хліб, порошок. Він не знав, що в цьому маленькому синьому квадраті зберігається вся хронологія його фінансового рабства.

Марина поклала блокнот на стіл, розкрила його. Сторінки тихо зашелестіли.

— Ти сказав, що в тебе є гроші, Вітю, — тихо промовила вона, не підводячи очей від сторінки. — Ти сказав, що ти щедрий, що залишаєш нас тут жити з милості. Саме так.

Віктор ляснув долонею по столу, змусивши підстрибнути виделки.

— Я мужик. Я заробив. У мене премія прийшла, квартальна. Сто п’ятдесят тисяч, чистими. Плюс оклад. Я, може, і йду, але я не злидар, щоб рахувати копійки.

Марина підвела на нього погляд. У ньому не було сліз. Там була крижана пустеля.

— Чудово. Сто п’ятдесят тисяч плюс залишки зарплати. Припустимо, у тебе на карті зараз сто вісімдесят тисяч.

Вона взяла ручку і великими літерами написала цифру 180 000.

— Дивись, Вітю, це твій капітал, твій золотий парашут. А тепер давай подивимося, як швидко він згорить в атмосфері реальності. Пункт перший.

Голос Марини звучав як вирок судді…