Чому охоронець повів жінку до службового приміщення, поки чоловік розмовляв по телефону
Увечері того ж дня Анна поїхала в той самий супермаркет, де все почалося. Знайшла Івана Петровича на його звичайному посту біля входу. Старий зрадів, побачивши її.
— Доню! — вигукнув він. — Як я радий тебе бачити! Як справи? Як суд?
— Все закінчилося, — сказала Анна, і на обличчі її з’явилася перша за довгий час щира посмішка. — Його засудили. Шість років. Я вільна.
Іван Петрович обійняв її по-батьківськи.
— Молодець. Я знав, що ти впораєшся. Ти сильна жінка.
— Завдяки вам, — сказала Анна. — Якби не ви… Я навіть уявити боюся, що б зі мною сталося.
— Я просто зробив те, що повинен був зробити, — повторив Іван Петрович слова, які говорив тоді, в той пам’ятний день. — Але ти головне — йди далі. Живи. Ти ще молода, у тебе все життя попереду.
Анна кивнула. Вона дістала з сумки коробку цукерок і букет квітів.
— Це вам. На знак подяки. Я знаю, що ніякі подарунки не зможуть висловити те, що я відчуваю, але…
— Дякую, доню, — Іван Петрович прийняв подарунки, і в його очах блиснули сльози. — Дякую. Ти приходь ще, добре? Розкажеш, як життя складається.
— Обов’язково прийду, — пообіцяла Анна.
Життя поступово налагоджувалося. Анна зробила ремонт у квартирі: поміняла шпалери, купила нові меблі. Хотіла стерти всі сліди минулого, створити щось нове, своє. Квартира перетворилася. Стало світліше, затишніше. З’явилися нові картини на стінах, нові штори, нові подушки на дивані. Все нове, чисте, без спогадів. На роботі її підвищили і запропонували посаду головного бухгалтера. Анна погодилася. Робота стала займати більше часу, але це було добре. Менше часу залишалося на сумні думки.
Подруга Оля познайомила її зі своїм двоюрідним братом Олексієм, інженером-будівельником. Високий, спокійний чоловік з добрими очима. Вони зустрілися в кафе, випили кави, поговорили. Олексій виявився цікавим співрозмовником, розповідав про свою роботу, про будівництва, про те, як будівлі ростуть із землі. Анна слухала і думала, що давно не було у неї таких простих, легких розмов. Вони почали зустрічатися. Нечасто: раз на тиждень, іноді рідше. Ходили в кіно, в кафе, гуляли по парку. Олексій не поспішав, не тиснув. Він розумів, що Анна пережила важке випробування і їй потрібен час. І вона була вдячна йому за це розуміння.
Минув рік після того дня в магазині. Рік, який змінив все її життя. Анна сиділа на балконі своєї оновленої квартири, пила чай і дивилася на захід сонця. Небо було рожевим, хмари пливли повільно, змінюючи форму. Внизу шумів місто: машини, голоси, життя. Вона думала про те, що сталося. Про те, як легко можна втратити все. Про те, як важливо довіряти інтуїції, прислухатися до тривожних сигналів. Про те, що не всі люди такі, якими здаються.
Але також вона думала про те, що в світі є добрі люди. Люди на зразок Івана Петровича, який не пройшов повз, який ризикнув втрутитися. Люди на зразок її подруги Олі, яка підтримала у важкий момент. Люди на зразок Олексія, який терпляче чекав, поки вона залікує рани.
Телефон завібрував — повідомлення від Олексія: «Як щодо прогулянки завтра? Обіцяють гарну погоду».
Анна посміхнулася і набрала відповідь: «Із задоволенням».
Вона закінчила пити чай, встала і увійшла в квартиру. Її квартиру. Її фортецю. Її початок. Попереду було ціле життя. Життя, яке вона буде будувати сама, на своїх умовах, з відкритими очима і пильним серцем. Вона пройшла через вогонь зради і вийшла сильнішою. І тепер, озираючись назад на той день у магазині, вона розуміла: це був не кінець. Це був початок. Початок її справжнього життя.
