Чому після знахідки під устілкою вчителька негайно зателефонувала директору школи

— Просто я знаю, що навіть у найбезнадійнішій партії, доки король не отримав мат, завжди є шанс на перемогу.

Вони довго сиділи мовчки, дивлячись на танець вогню в каміні. За вікном наставала тиха весняна ніч, повна обіцянок і надій. І вперше за довгий час Марина почувалася абсолютно щасливою. Вона була вдома, поруч із сином. І її кораблик, витримавши всі шторми, нарешті увійшов у тиху гавань.

Минуло півроку. Осінь розфарбувала Тихоріччя в багряні та золоті тони. Повітря стало прозорим і хрустким, пахло яблуками й димом. Життя Марини та Єгора увійшло в нове, спокійне русло. Вони жили в маленькому будиночку Марини, який тепер здавався тісним, але неймовірно затишним. Вечорами вони разом робили уроки, читали книги або просто розмовляли про все на світі. Єгор знову почав посміхатися. Та відкрита хлоп’яча посмішка, яку Марина бачила лише одного разу, коли приміряла йому нові черевики, тепер часто осявала його обличчя. Він повернувся до школи, і однокласники, які знали його історію, прийняли його з повагою та співчуттям. Він більше не був тихим, забитим сиротою. Він був героєм, хлопчиком, який допоміг розкрити злочин і вистояв у страшних випробуваннях. Він знову почав грати в шахи й навіть записався до шкільного гуртка, де швидко став найкращим гравцем.

Марина теж змінилася. Тривога, яка постійно жила в її очах, поступилася місцем спокійній упевненості. Вона більше не була просто вчителькою. Вона стала матір’ю. Ця нова роль наповнила її життя сенсом, якого вона так довго шукала. Щоранку вона прокидалася з почуттям вдячності за те, що поруч сопе її син, за те, що вони разом, за те, що вони вдома.

Одного разу в суботу до них приїхав Сомов. Він часто їх відвідував, привозячи гостинці з міста і граючи з Єгором у шахи.

— Ну що, готові до новосілля? — запитав він, простягаючи Марині торт.

На місці згорілого будинку Ковальових закінчувалося будівництво нового. Гроші, які батько Єгора залишив на рахунках, були розблоковані, і тепер їх можна було використовувати. Будівництвом керував сам Сомов, вклавши в цю справу всю свою невгамовну енергію.

— Ще пара тижнів, і можна буде переїжджати, — сказала Марина, приймаючи торт. — Єгор уже розпланував, де стоятиме його стіл, а де шахівниця.

— А ти… — Сомов уважно подивився на неї. — Ти готова повернутися в той будинок? На те місце?

Марина задумалася.

— Так, — сказала вона після паузи. — Це місце більше не пов’язане зі смертю. Тепер це місце відродження. Нашого з Єгором відродження.

Увечері, коли вони сиділи на веранді й пили чай, Єгор раптом запитав:

— Мамо, а що сталося з дядьком Вітею?

Марина поставила чашку. Вона знала, що це питання рано чи пізно виникне.

— Його судять, синку. Він буде у в’язниці. Довго.

— Це добре? — запитав Єгор, дивлячись на неї своїми серйозними очима.

— Це справедливо, — відповіла вона. — Він скоїв страшне зло, і він повинен за це відповісти.

— Але…

Вона взяла його за руку.

— Ми не повинні жити з ненавистю в серці. Ми повинні його пробачити.

— Пробачити? — Єгор здивовано подивився на неї. — Але ж він…

— Так. Але якщо ми не пробачимо, ця ненависть буде отруювати нас зсередини. Ми повинні відпустити минуле, щоб жити далі. Твої батьки… — її голос здригнувся. — Вони були світлими людьми. Вони б хотіли, щоб ти виріс добрим і сильним, а не злим і мстивим.

Єгор довго мовчав, дивлячись на зірки, які почали проступати на темніючому небі.

— Я спробую, — нарешті сказав він.

У день переїзду в новий будинок було гамірно й весело. Допомагати зібралося все село. Чоловіки тягали меблі, жінки накривали на стіл у дворі. Будинок вийшов світлим і просторим, з великими вікнами, що виходили в сад. Його кімната була на другому поверсі, з балконом, з якого відкривався вид на річку.

— Тут я поставлю телескоп, — сказав він, показуючи на балкон. — Будемо дивитися на зірки, як тато хотів.

Марина обняла його.

— Обов’язково будемо.

Коли останні коробки були занесені й усі зібралися за великим столом у дворі, слово взяв Сомов.

— Я хочу підняти цей келих, — сказав він, піднімаючи склянку з компотом. — За цю сім’ю. За хлопчика, який своєю вірою і впертістю здійснив диво. І за жінку, яка своєю добротою і сміливістю змогла це диво підтримати. За Марину та Єгора.

— За Марину та Єгора! — підхопили всі.

Марина дивилася на обличчя людей, що зібралися навколо. На Сомова, на Тамару Петрівну, яка теж прийшла привітати. На своїх колег-учителів, на сусідів. І відчувала, як її переповнює тепло. Вони більше не були одні. У них була велика, дружна сім’я.

Пізно ввечері, коли гості розійшлися і в будинку запанувала тиша, Марина та Єгор вийшли на ґанок. Ніч була прохолодною, але ясною.

— Мамо, — сказав Єгор, дивлячись на зоряне небо. — Дивись, та велика зірка — це, напевно, тато. А та, що поруч, менша — це мама. Вони дивляться на нас.

Марина подивилася туди, куди він вказував. Дві яскраві зірки сяяли поруч, ніби обнявшись.

— Так, синку, — прошепотіла вона. — Вони дивляться. І вони пишаються тобою.

Вона притиснула його до себе. Попереду було нове життя, непросте, зі своїми труднощами й радощами, але їхнє власне. Життя, відвойоване у долі. Життя, в якому були дім, сім’я і нескінченне зоряне небо над головою.

— Ходімо спати, — сказала вона. — Завтра новий день…