Чому собака заблокувала двері: випадок, що здивував господаря

Чи може вірність врятувати життя? Олексій ніколи не замислювався про це, доки того ранку його собака не стала на шляху до дверей, немов жива стіна між ним і виходом. Рада, велика німецька вівчарка з розумними карими очима, гарчала. Вперше за сім років вона гарчала на свого господаря. Низько, глухо, з такою рішучістю, що в Олексія похололо всередині.

— Радо, що з тобою? — він присів навпочіпки, простягнувши руку до морди собаки.

Вона відвернулася, не даючи себе погладити, і знову загарчала, притиснувши вуха до голови. Шерсть на загривку стала дибки. Олексій подивився на годинник: за чверть восьма. Він запізнювався. Сьогодні в офісі призначено головну зустріч року. Ту саму, від якої залежало все: майбутнє компанії, робота двадцяти людей, пам’ять батька. Він не міг запізнитися. Не мав права.

А собака лежала впоперек порога, масивна, непохитна, і дивилася на нього з таким благанням, ніби намагалася щось сказати.

— Дівчинко, мені треба йти, — тихо промовив Олексій, відчуваючи, як голос зрадницьки тремтить. — Радо, будь ласка.

Але собака не рухалася. Вона витягнула передні лапи, вперлася кігтями в лінолеум і завмерла, як статуя. В її очах плескалося щось відчайдушне, майже людське. Страх. Попередження. Благання.

Телефон у кишені завібрував. Олексій дістав його тремтячими пальцями. Ніна. Сестра.

— Олексію, ти де? — її голос звучав різко, без привітання. — На тебе чекають. Інвестори вже в кабінеті.

— Їду, Нін, — він спробував говорити впевнено, але сам чув, як фальшиво це прозвучало. — Хвилин двадцять, і я буду.

— Двадцять?! — вона майже закричала. — У нас за десять хвилин початок. Ти що коїш? Ми готувалися три місяці. Якщо ти зірвеш зустріч, я тобі цього не пробачу.

Олексій заплющив очі. Звісно, вона не пробачить. Ніна взагалі мало що пробачала. Вона була жорсткою, як їхній покійний батько. Після його смерті рік тому саме вона взяла на себе головний тягар: переговори з кредиторами, пошук інвесторів, нескінченні наради. А він намагався бути опорою, але завжди відчував себе недостатньо сильним і рішучим.

— Я виїжджаю просто зараз, — твердо сказав він і поклав слухавку.

Рада тихо заскавучала. Цей звук пронизав його наскрізь — жалібний, безпорадний, сповнений туги. Олексій опустився поруч із нею на підлогу, обійняв за шию, уткнувся обличчям у теплу шерсть.

— Що таке? — прошепотів він. — Ти захворіла?…