Чому собака заблокувала двері: випадок, що здивував господаря

— Ось це вірність. Премію їй випиши. Довічну.

Костя, молодий інженер, спав під кисневою маскою. Олексій не став його будити, просто постояв поруч, подивився на бліде обличчя. Хлопцеві двадцять три. Все життя попереду. Добре, що вижив.

Нарешті Олексій дійшов до палати номер дванадцять. Постояв біля дверей, глибоко вдихнув, штовхнув їх. Ніна лежала біля вікна, дивилася на небо. Почувши кроки, повернулася, і обличчя її освітилося.

— Олексію!

Він підійшов швидко, обійняв, міцно, відчайдушно. Ніна заридала, уткнувшись в його плече.

— Ти живий! Господи, ти живий!

— Живий, Нін! Живий!

Вони сиділи так кілька хвилин, просто обійнявшись, мовчки. Потім Ніна відсторонилася, витерла сльози.

— Де Рада?

— У машині. Сюди з собаками не можна.

Ніна замовкла, подивилася у вікно. Потім рішуче відкинула ковдру.

— Олексію, допоможи мені встати, я хочу її побачити.

— Ніно, ти впевнена? Лікарі дозволили?

— Мені просто потрібно вийти у дворик на кілька хвилин. Будь ласка. Я повинна їй подякувати. Особисто.

Олексій допоміг сестрі встати, накинув на неї халат. Ніна була слабкою, ноги тремтіли, але вона вперто йшла до виходу. Вони спустилися ліфтом, пройшли через хол. Медсестра на вахті хотіла було зупинити, але Олексій тихо пояснив: «Ми на п’ять хвилин, у дворик, їй потрібно подихати». Медсестра кивнула, махнула рукою.

Олексій повів Ніну до машини, припаркованої біля бічного входу в лікарню. Рада побачила їх здалеку, схопилася, притулилася носом до скла, замахала хвостом. Олексій відчинив двері, і собака вистрибнула назовні.

Ніна опустилася навпочіпки прямо на асфальт, простягнула руки. Рада підбігла, притулилася до неї, облизала обличчя. Ніна обійняла собаку — міцно, відчайдушно — і заплакала.

— Дякую тобі, дівчинко! — шепотіла вона крізь сльози. — Дякую, що врятувала мого брата. Ти не уявляєш, як я тобі вдячна, як ми всі тобі вдячні!

Рада тихо скавучала, лизала Ніні руки, обличчя, притискалася всім тілом, ніби розуміла, що сталося щось важливе, що ці двоє людей — її сім’я.

Олексій стояв поруч, дивився на сестру і собаку, і сльози текли по обличчю. Ось вона — любов, справжня, чиста, без слів!

Ніна гладила Раду по голові, шепотіла щось, і собака слухала, притиснувши вуха.

— Я перед тобою у вічному боргу, — говорила Ніна. — Ти врятувала найдорожчу людину в моєму житті. Ми з Олексієм — це все, що залишилося від нашої родини. Якби я його втратила, я б не пережила. А ти… ти як ангел, як справжній друг!

Рада облизнула її щоку, і Ніна розсміялася крізь сльози. Олексій присів поруч, обійняв їх обох — сестру і собаку.

— Дякую, що вийшла, — тихо сказав він Ніні. — Знаю, тобі важко, але це важливо. Для неї.

— Звичайно, важливо. — Ніна погладила Раду востаннє. — Я повинна була її побачити, обійняти, сказати спасибі. Вона на це заслужила.

Вони посиділи ще трохи у дворику лікарні, на старій дерев’яній лавці під тополями. Вечір опускався на місто тихо і м’яко. Рада лежала біля ніг Ніни, поклавши морду їй на коліна. Олексій сидів поруч, тримаючи сестру за руку.

— Знаєш, Олексію, — тихо сказала Ніна, дивлячись на захід сонця, — я все життя думала, що батько мав рацію, що доброта — це слабкість, що потрібно бути жорстким, розважливим. А сьогодні… сьогодні твоя доброта врятувала тобі життя. Ти п’ятнадцять років тому врятував вмираюче цуценя, і сьогодні вона відплатила. Любов повернулася, Олексію, добро повернулося.

Олексій мовчав, сльози текли по щоках…