Чому тріумфальний приїзд закінчився скандалом на всю вулицю

А то викидати шкода, річ дорога. Минулого року Іраїда Степанівна подарувала. Дай бог їй здоров’я.

Баба Ніна перевела погляд з мішків на мультиварку. В її очах боролися природна підозрілість і тяга до халяви. Халява перемогла нокаутом. Та ти що!

Мультиварка? Це яка сама кашу варить? Сама! І суп, і компот, і холодець.

Забирайте, Ніно Петрівно. Інструкція всередині. Старенька випливла з-за дверей, підхопила коробку чіпкими руками. Вага агрегату приємно відтягнула їй руки.

Ой, спасибі, Діаночко. Ой, уважила. А то я все каструльками, каструльками. А Віталік, значить, у відрядження?

У відрядження, твердо підтвердила Діана, розраховуючись з майстром. І повернеться нескоро. Так що, якщо побачите незнайомих чоловіків, не лякайтеся. Це колеги його.

Будуть допомагати з ремонтом. Зрозуміла, зрозуміла, закивала баба Ніна, притискаючи трофей до грудей. Справа житейська. Колеги так колеги.

Аби не наркомани. Сусідка сховалася у своїй норі. Двері зачинилися. Клацнули замки.

Союзник куплений. Ціна питання — непотрібний гаджет, який тільки місце займав. Економічно вигідна угода. Діана відчувала себе великим стратегом.

Майстер простягнув їй зв’язку нових ключів. Вони були важкими, прохолодними і гострими. Діана стиснула їх у кулаці так, що метал впився в шкіру. Телефон у кишені завібрував.

На екрані висвітилося фото чоловіка. Дурне селфі — пика з висунутим язиком. Час 15:45. Контрольний дзвінок.

Діана видихнула, розслабила м’язи обличчя, змінила позу. Їй потрібно було звучати переконливо. Не як жінка, яка щойно упакувала все барахло чоловіка в сміття, а як втомлена офісна миша.

Так, Віталь, відповіла вона втомленим, трохи сиплим голосом. Привіт, кохана! Його голос сочився патокою. Ну як там твій звіт?

Рухається? Він перевіряв. Чи точно вона в офісі? Чи точно шлях вільний?

Ой, не питай. Діана притулилася спиною до нових дверей, розглядаючи порожній коридор. Повний завал! Головбух лютує!

Перераховуємо баланс за три квартали. Я навіть на обід не ходила. Голова розколюється. Бідненька моя!

У голосі Віталіка звучало погано приховане торжество. Слухай, ну ти себе не заганяй. Може, все ж додому? Я скучив.

Брехня лилася з нього, як вода з дірявого шланга. «Скучив» для Діани означало: «мені потрібно точно знати час прибуття, щоб встигнути заховати мамині сумки в шафу і зробити вигляд, що вони просто зайшли чаю попити».

Ні, Віталь, ніяк. Твердо сказала Діана. Шеф сказав, поки не зведемо, ніхто не вийде. Охорону попередили.

Я, напевно, буду після десятої. А може, і до півночі. Ти вечеряй без мене, гаразд? Ну, гаразд.

Він зробив вигляд, що засмутився. А що на вечерю купити? Я в магазині. Він не в магазині.

Він стоїть на пероні або їде в таксі на вокзал. Замов піцу. Щедро запропонувала Діана. Гроші я зняла.

Вони на тумбочці в передпокої. Дві тисячі. Візьми собі пиво. Відпочинь.

Ти ж теж втомився. Це була геніальна пастка. Грошей на тумбочці, природно, не було. Але ця фраза діяла як анестезія.

Вона давала йому впевненість. Дружина піклується. Гроші є. Він їх просто ще не знайшов.

Дружина далеко і надовго. Люблю тебе. Ти найкраща! Крикнув він у слухавку.

Тоді я вдома буду чекати. Сюрприз тобі приготую. Сюрприз. Ага.

Три центнери родичів. Давай. Цілую. Діана натиснула відбій.

Обличчя її скам’яніло. Він навіть не запитав, як вона себе почуває. Його цікавила тільки її відсутність і доступ до ресурсів. Вона оглянула квартиру востаннє.

Порожні полиці. Голі стіни. Вона зняла їхні спільні фотографії. Це приміщення більше не виглядало як дім.

Це був готельний номер перед зміною постояльців. Або полігон. О 16:00 задзвонив домофон. Діана зняла слухавку.

Господиня? Це Михалич. Ми знизу. Вантажна «Газель».

Підніматися? Піднімайтеся, сказала Діана. Четвертий поверх. Ліфт працює.

Двері відчинені. Через дві хвилини в передпокій ввалилася реальність. Реальність пахла тютюном «Прилуки», суворим чоловічим потом і холодом вулиці.

Їх було четверо. Всі, як на підбір, шафоподібні, в потертих джинсовках і робочих черевиках. На чолі стояв мужик років п’ятдесяти, кремезний, з обличчям, схожим на печену картоплину, і руками-лопатами.

Михалич, він окинув поглядом передпокій, помітив ламінат, світлі шпалери. Роззуваємося, мужики! Рявкнув він так, що люстра дзвякнула. Чистота, як в аптеці!

Хто наслідить, особисто вуха відірву! Решта троє — мовчазні, похмурі гіганти, слухняно почали стягувати черевики. Діана помітила, що шкарпетки у всіх чисті. Лєна не брехала.

Добрий день! Діана зробила крок вперед. Страху не було. Навпаки, вперше за день вона відчула себе в безпеці.

За цими спинами можна було сховати невелику армію. Сергій Михайлович? Він самий! Прогудів бригадир, простягаючи руку.

Діана потиснула її. Долоня була жорстка, як наждак, але рукостискання шанобливе, без поблажливості. Квартира, значить, ця. Огляд проводити будемо?

Обов’язково. Проходьте. Вона провела їх по кімнатах. Михалич цокав язиком, оцінюючи якість ремонту, мабуть, професійна деформація.

Перевіряв крани, клацав вимикачами. Балкон є? Запитав один з ведмедів. Лоджія.

Курити тільки там, жорстко сказала Діана. Попільничку я залишила. У кімнатах? Ні-ні.

Датчики диму. Зрозумів. Закон. Кивнув Михалич.

Не звірі, чай. Вони повернулися на кухню. Михалич дістав з внутрішньої кишені пухкий конверт. Тут все.

За два місяці. Плюс застава. Перераховуйте. Діана навіть не відкрила конверт.

Я вам вірю. Ви виглядаєте серйозніше, ніж мій банк. Михалич посміхнувся у вуса. Ця маленька жінка йому подобалася.

Конкретна. Без соплів. Договір?