Чому записка маленького квітникаря змусила бізнесмена кинути все і бігти назад

Марія Степанівна гірко посміхнулася.

— У поліцію я ходила. Кілька разів. Кажуть, документи в порядку, свідоцтво про смерть видано, справу закрито. А що нестиковки є — так це бюрократія, буває. Не хочуть зв’язуватися. Або не вірять старій, яка ніяк змиритися не може.

Максим сидів тихо, слухав. Артем подивився на нього.

— Максиме, ти пам’ятаєш той день, коли мама зникла?

Хлопчик підняв очі. У них був біль — старий, глибокий.

— Пам’ятаю. Мама мала забрати мене з садочка. Але прийшов тато. Сказав, що мама поїхала. Потім привіз мене сюди, до бабусі. Сказав, що мама померла і тепер я житиму тут.

— А потім ти бачив тата?

— Він приїжджав іноді. Рідко. Привозив гроші бабусі. Потім перестав приїжджати.

— Пів року тому, — уточнила Марія Степанівна. — Відтоді ні слуху ні духу. Телефон не відповідає, за старою адресою його немає. Як у воду канув.

Артем знову подивився на документи в папці. Листування, запити, відповіді з різних інстанцій. Марія Степанівна вела своє розслідування три роки: наполегливо, методично, незважаючи на вік і відсутність ресурсів.

— Ви нікому про це не розповідали? — запитав він.

— Розповідала. І в поліцію, і сусідам, і рідні Віктора. Усі крутять пальцем біля скроні. Кажуть: горе тобі голову затьмарило, Маріє, змирися, донька померла, прийми і живи далі.

— А ви не змирилися.

— Не змирилася. Тому що материнське серце не обдуриш. Відчуваю я, що Оленька жива. Не знаю де, не знаю як, але жива.

Артем сидів мовчки, перетравлюючи почуте. Історія звучала неймовірно — як сюжет із детективу, а не з життя. Але документи в папці були справжніми. І очі Марії Степанівни — втомлені, змучені, але не божевільні — говорили, що вона вірить у кожне своє слово.

За вікном почувся шум мотора. Максим першим підбіг до вікна.

— Машина їде. Красива, чорна.

— Це Роман, — Артем встав. — І, напевно, Олена з ним.

Він вийшов на ґанок. Чорний седан зупинився біля хвіртки, з нього вийшли двоє: високий чоловік у діловому костюмі та жінка в легкій літній сукні. Роман і Олена. Олена побачила Артема, і її обличчя освітилося усмішкою — теплою, трохи тривожною.

— Артеме, ти цілий?

— Цілий. Дякую, що приїхала. — Вона підійшла, взяла його за руку.

— Роман розповів дорогою. Про хлопчика, про записку. Я хотіла бути тут. З тобою.

Артем відчув, як щось тепле розлилося в грудях. Він стиснув її долоню.

— Дякую, Олено. Це багато значить.

Роман підійшов, потиснув Артему руку.

— Ну, показуй свого підопічного. І документи показуй. Розберемося.

Вони увійшли в дім. Марія Степанівна заметушилася, дістала ще чашки, підігріла чайник. Роман сів за стіл, розкрив папку з документами, надів окуляри. Олена присіла поруч із Максимом, тихо заговорила з ним про щось. Хлопчик спочатку дичився, але потім почав відповідати, навіть усміхнувся.

Артем дивився на цю картину і думав, що кілька годин тому він планував романтичну вечерю в ресторані на набережній. А тепер сидить у сільській хаті, п’є трав’яний чай і намагається допомогти незнайомій родині. І чомусь це здавалося правильним. Більш правильним, ніж будь-який ресторан.

Роман читав документи, хмурився, робив помітки в блокноті. Нарешті підняв голову.

— Маріє Степанівно, я подивився ваші папери. Ситуація з опікунством складна, але не безнадійна. Є процедури, є можливості для оскарження. Але мене більше цікавить інше.

Він поклав на стіл листа з патрульної поліції.

— Ви маєте рацію. Тут щось не сходиться. Якщо в зазначену дату не було аварії зі смертельним наслідком, то звідки взялося свідоцтво про смерть? Хто його видав? На якій підставі?

Марія Степанівна подалася вперед.

— Ви мені вірите?

— Я вірю документам. І документи кажуть, що тут потрібно розбиратися. Завтра я зроблю кілька адвокатських запитів. У РАЦС — хто видав свідоцтво про смерть? У морг — чи було тіло, хто його впізнавав? У страхову — якщо була виплата по страховці. Це займе час, але ми докопаємося до правди.

Марія Степанівна закрила обличчя руками. Плечі її затряслися.

— Три роки, — прошепотіла вона. — Три роки я одна билася. І ніхто не вірив. Ніхто.

Олена встала, підійшла до неї, обняла за плечі.

— Тепер ви не самі, Маріє Степанівно. Ми допоможемо.

Артем дивився на них: на Олену, що обіймала незнайому літню жінку, на Романа, що схилився над документами, на Максима, який уперше за вечір виглядав не наляканим, а просто здивованим. І думав, що іноді життя зводить людей за найнесподіваніших обставин. Букет польових квітів, куплений на узбіччі. Записка, захована між стеблами. Маленький хлопчик, який боявся дитячого будинку. І тепер, можливо, таємниця, яку належало розкрити. Артем не знав, чим закінчиться ця історія. Але знав одне: він не відступить, поки не дізнається правду.

Наступні два тижні минули в очікуванні. Роман відправив запити в усі інстанції: РАЦС, морг, страхову компанію, патрульну поліцію сусідньої області. Артем дзвонив щодня, але відповіді приходили повільно: бюрократична машина не поспішала.

Артем приїжджав у Зелений Оазис через день. Привозив продукти, допомагав Марії Степанівні по господарству, полагодив паркан, наколов дров на зиму, залатав дах сараю. Максим ходив за ним хвостом, подавав інструменти, засипав питаннями про машини, будівництва, міське життя. Олена теж приїжджала. Привозила Максиму книжки, розмальовки, настільні ігри. Сиділа з Марією Степанівною на кухні, пила чай, слухала її розповіді про доньку. Поступово між ними виник дивний, але міцний зв’язок: молода жінка і літня бабуся, об’єднані спільною тривогою і надією.

Одного вечора, коли вони з Артемом поверталися в місто, Олена сказала:

— Знаєш, я спочатку образилася, коли ти скасував побачення. Подумала: ось воно, починається. Відмовки, відмазки. Як у всіх.

— Олено, я справді не міг інакше.

— Я знаю. Тепер знаю. І саме тому я тут. Тому що ти не пройшов повз. Тому що тобі не все одно.

Вона помовчала, дивлячись на дорогу.

— Мій колишній ніколи б так не вчинив. Для нього чужі проблеми не існували. Тільки свої інтереси, своя вигода. А ти кинув усе заради незнайомого хлопчика. Це говорить про тебе більше, ніж сто романтичних вечерь.

Артем не знав, що відповісти. Просто взяв її руку і стиснув. Наприкінці другого тижня зателефонував Роман. Голос у нього був дивним — схвильованим і водночас розгубленим.

— Тьома, ти сидиш?

— Сиджу. Що там?

— Я отримав відповіді. І ти не повіриш.

— Кажи вже.

— Ольга Дмитрівна Кравцова, уроджена Ольга Дмитрівна Морозова. Свідоцтво про смерть видано три роки тому в селищі Сосновий Бір. Підстава – довідка про смерть із місцевої лікарні. Причина – травми, несумісні з життям, отримані внаслідок ДТП.

— І що?

— А те, що я зробив запит у цю лікарню. І вони відповіли, що ніякої Ольги Кравцової у них не було. Ні живої, ні мертвої. Довідку вони не видавали. Підпис і печатка на документі — підроблені.

Артем відчув, як пересохло в роті.

— Ти хочеш сказати?..