Чому знайдена біля могили дитина змусила жінку збліднути від жаху
— дуже тихо, майже пошепки запитала дружина. Степан волів розсудливо промовчати, бо в глибині душі він зовсім не знав, у що йому тепер вірити. «Треба терміново, просто зараз зателефонувати Дмитрові, він просто зобов’язаний це знати», — рішуче заявила Наталя.
Вона неймовірно дбайливо поклала заснуле й нагодоване немовля в стару, але міцну плетену корзину. Колись давно ця сама корзина вірою й правдою служила зручною першою колискою їхнім власним маленьким дітям. «Зараз четверта ранку, давай хоч трохи зачекаємо», — спробував зупинити її поривчастий чоловік.
«Мені абсолютно байдуже на час, він має дізнатися правду негайно!» — вперто заперечила дружина й швидко потягнулася до стаціонарного телефону. Але Степан вчасно перехопив її тремтячу руку й попросив не гарячкувати в такій делікатній ситуації. «Давай спершу самі спокійно в усьому розберемося й зрозуміємо, що взагалі відбувається», — розсудливо запропонував він.
«Що саме ми йому зараз скажемо телефоном: що випадково знайшли на могилі його загиблої дружини живе немовля з офіційною біркою з пологового будинку? — поставив він риторичне запитання. — Він же сто відсотків вирішить, що ми на старості літ остаточно збожеволіли від горя». «А ми хіба ще не збожеволіли?» — з гіркою усмішкою кинула Наталя, але Степан знову волів промовчати.
Вони в цілковитому заціпенінні просиділи на тихій, освітленій лампою кухні до самого раннього світанку. Подружжя ні на секунду не відривало очей від немовляти, що мирно сопіло в плетеній корзині. За кухонним вікном неспішно й неохоче займалася сіра, вогка й непривітна осіння зоря.
Десь удалині дзвінко й пронизливо закричав прокинутий сусідський півень, сповіщаючи про початок нового важкого дня. Селище поступово оживало: звично грюкали дерев’яні двері, рипіли незмащені старі хвіртки й протяжно мукали голодні корови. «Треба сходити на цвинтар при денному світлі й дуже уважно оглянути ту могилу», — нарешті порушив довге мовчання Степан.
Він логічно припустив, що там могли лишитися якісь важливі речові зачіпки або хоча б свіжі сліди невідомих людей. Наталя лише мовчки кивнула головою на знак повної згоди з його розумним планом. Обличчя жінки сильно й лячно осунулося за цю нескінченну безсонну ніч, а під очима залягли глибокі темні кола.
«Я поки нікуди не піду й залишуся вдома з ним, — сказала вона, лагідно кивнувши на корзину з дитиною. — А ти йди, оглянься там, але благаю, будь гранично обережний!» Степан не став уточнювати, що саме вона має на увазі під цим тривожним проханням, бо й сам передчував недобре.
Він мовчки надягнув теплу робочу куртку, накинув капюшон і швидким цілеспрямованим кроком вийшов на ранкову безлюдну вулицю. У яскравих променях світанку старий селищний цвинтар виглядав зовсім інакше, ніж моторошної й похмурої глибокої ночі. Косі промені холодного осіннього сонця весело пробивалися крізь голі гілки старих дерев, освітлюючи шлях.
На пожовклій, зів’ялій осінній траві яскраво й гарно блищала чиста свіжа роса. У гіллі безтурботно співали ранні пташки, і в їхніх дзвінких переливчастих голосах не було абсолютно нічого зловісного. Чоловік доволі швидко й без зусиль відшукав знайому рідну могилу, розташовану неподалік від старої каплиці…
