Чому знайдена біля могили дитина змусила жінку збліднути від жаху
Почерк був зовсім незнайомим, дуже дрібним і неймовірно нервовим, видаючи крайній ступінь напруження. Літери, що стрибали по рядках, недвозначно свідчили про сильну паніку, поспіх або моторошний тваринний страх того, хто писав. Чоловік у цілковитому заціпенінні й німому жаху перечитав коротке моторошне послання кілька разів поспіль.
У його гудячій від недосипу голові роїлися десятки тривожних і безвідповідних запитань. Хто з місцевих чи приїжджих міг написати це страшне попередження і хто саме має незабаром по них прийти? Він поспіхом і нервово сунув моторошний папірець у глибоку внутрішню кишеню своєї робочої куртки.
Потім він різко підвівся з колін і майже бігом попрямував до центрального кованого виходу з території цвинтаря. Йому треба було якнайшвидше, не гаючи ні хвилини, повернутися в безпечний дім. Він мусив негайно розповісти про все побачене й знайдене своїй вірній Наталі, щоб разом вирішити, як бути далі.
Раптом із-за спини пролунав холодний, позбавлений будь-яких емоцій чоловічий голос: «Степане Григоровичу?». Літній чоловік сильно здригнувся від несподіванки, наче від удару струмом, і різко обернувся на звук свого імені. Біля перекошених іржавих цвинтарних воріт абсолютно нерухомо стояв незнайомий високий чоловік, одягнений у довге чорне пальто.
Його худе, неприродно бліде й змарніле обличчя з глибоко посадженими темними очима не виражало абсолютно жодних людських емоцій. Незнайомець дивився на спантеличеного Степана дуже пильно й зовсім не кліпаючи, мов голодний хижак на загнану здобич. «Ми з вами коли-небудь були знайомі?» — насторожено й хрипко запитав Степан, мимоволі відступаючи на крок назад задля безпеки.
Чоловік відповів украй неприємною, від якої віяло арктичним холодом, сардонічною усмішкою, від якої ставало не по собі. «Я знаю тут абсолютно всіх», — спокійно, з легкою часткою зверхності промовив таємничий незнайомець. «Але конкретно зараз мене цікавите винятково ви, а точніше те, що ви цілком випадково знайшли цієї минулої ночі», — додав він.
Степан майже фізично відчув, як по його напруженому хребту пробіг крижаний і колючий холодок липкого страху. Звідки цей моторошний і неприємний чоловік міг узагалі дізнатися про знайдену дитину і ким він, в біса, був? «Я зовсім не розумію, про що ви зараз говорите», — непереконливо збрехав Степан, щосили намагаючись, щоб його голос звучав якомога рівніше.
«Усе ви прекрасно розумієте, не треба вдавати з себе дурня, — упевнено й жорстко заперечив владний чоловік у чорному пальті. — І я вам наполегливо, по-доброму раджу добровільно повернути те, що ви незаконно забрали». Він багатозначно й із явною погрозою додав, що зробити це необхідно просто зараз, до того, як стане надто пізно.
Одразу після цих моторошних слів незнайомець розвернувся й повільно, розміреним кроком пішов геть. Він ішов упевнено, жодного разу не озирнувшись наостанок, ніби був абсолютно переконаний у своїй правоті й безкарності. Поли його довгого розстебнутого чорного пальта зловісно розвівалися на холодному ранковому вітрі, живо нагадуючи гігантські крила величезного похмурого птаха.
Степан і далі стояв як укопаний на тому самому місці, зовсім не в силі поворухнути навіть пальцем від напливу первісного жаху. У внутрішній кишені його куртки буквально пекла стегно зім’ята записка зі страшним попередженням. А вдома, у безпеці старої плетеної корзини, спала ні в чому не винна дитина, за якою, очевидно, велося справжнє кримінальне полювання…
