Ціна чужої довіри: фатальна помилка родини, яка вирішила обікрасти доньку мільйонера
— заверещала Варвара Петрівна, остаточно втративши контроль.
«Цей будинок належить моїй матері, і якщо нас посадять, ми навіть жити там не зможемо!» — крикнула вона. І тут вона істерично розсміялася, схопившись зі стільця: «Моя вина? Не сміши мене, ти теж насолоджувався!».
«Ти їздив на цій машині й розправляв плечі, коли тебе називали успішним чоловіком. А тепер хочеш звалити все на мене, невдячний ідіоте?». Скандал от-от мав вибухнути, але голос адвоката різко обірвав їх.
«Досить, нам не платять за сімейні сцени. Або ви підписуєте, або я викликаю поліцію просто зараз!» — заявив він. Він дістав телефон, даючи зрозуміти, що не жартує.
Варвара Петрівна перевела погляд із телефона на стос документів на столі. Тремтячи, вона взяла ручку й прогарчала крізь стиснуті зуби: «Де підписувати?». Адвокат по черзі вказав на наліпки й закладки, що позначали місця для підпису.
Варвара Петрівна підписувала з такою люттю, що ледь не порвала папір. Закінчивши, вона жбурнула ручку на стіл, ніби та обпікала. «Кириле, тепер ви», — сказав адвокат.
Кирило підписав документи, як автомат, без сил сперечатися чи благати, і підпис вийшов кривий, майже нерозбірливий. «Чудово, — спокійно сказав адвокат, збираючи документи. — І ще дещо: віддайте ключі від машини й будинку».
А потім, із тією ж професійною холодністю, він виніс вирок. «У вас є доба, щоб звільнити житло. Завтра після обіду наша команда приїде приймати майно».
Кирило мляво пошарив по кишенях, ніби все ще не вірив, що робить це наяву. Він дістав в’язку ключів від червоного автомобіля й ключі від будинку, того самого будинку, яким колись хвалився як своєю гордістю, і поклав їх у долоню адвоката. Коли адвокати нарешті пішли, тиша обвалилася на палату, мов удар.
Вони залишилися самі. Варвара Петрівна, яка ще хвилину тому трималася на криках і пихатості, раптом зламалася. Ноги підкосилися, вона впала на підлогу й заридала огидними, відчайдушними риданнями.
«Усе скінчено, наші гроші, наш будинок! Ох, Кириле, де ми тепер житимемо?» — голосила вона. Він не відповів, а просто сів на стілець і порожнім поглядом втупився в пакети з дорогих бутіків, які вони щойно принесли.
Тепер вони валялися на підлозі, безглузді, як жорстока насмішка. А нагорі, у пентхаусі в Столиця-Сіті при медичному центрі «Європейський», Аліна щойно вперше погодувала сина грудьми — без страху, без крику, без тиску. Її старий телефон із трохи тріснутим екраном лежав на тумбочці й раптом завібрував.
На екрані висвітилося ім’я Кирила: це був дзвінок. Вібрація стихла, і тут же посипалися повідомлення, одне за одним, ніби він відчайдушно намагався заповнити тишу. «Кохана, відповідай, я був неправий, мама знепритомніла: у мене нічого не лишилося, ти надто жорстока, але ми можемо почати спочатку, обіцяю!» — писав він.
У цю мить прийшла Світлана, подруга Аліни, викликана повідомленням від Артура Вікторовича. Вона побачила потік повідомлень і стиснула губи від обурення: «Господи, Аліно, у цієї людини взагалі немає сорому!». Вона подивилася просто на неї й запитала: «Ти збираєшся йому відповісти?»…
