Ціна дешевих понтів: чому після мого сміху коханка сама втекла з нашої квартири
— пояснила Лариса мотиви свого мовчання. «Думала, може, тиждень протримаєшся, може, місяць пудритимеш мізки, а може, й на цілий рік розтягнеш цю свою мильну оперу з таємними зустрічами», — міркувала вона вголос, дивлячись на розчавленого чоловіка. «Виявилося, що тебе вистачило всього на два жалюгідні місяці, що навіть значно менше, ніж я особисто очікувала від твоєї хваленої чоловічої витримки», — з явним розчаруванням констатувала вона факт його слабкості.
Олег, ніби з нього випустили все повітря, важко й приречено опустився на м’який пуф у передпокої, обхопивши свою сивіючу голову обома руками в жесті крайнього відчаю. «Якщо ти все так прекрасно знала від самого початку, то чому ти тоді мовчала?» — спитав він тихо, майже пошепки, не розуміючи причин її моторошної холоднокровності. «Якщо ти все бачила, чому одразу не влаштувала грандіозний скандал із биттям посуду, чому не вигнала мене з ганьбою в перший же день?» — продовжував він допитуватися, намагаючись знайти хоч краплю логіки в її поведінці.
Лариса у відповідь лише гірко всміхнулася, дивлячись на його зігнуту спину й пониклі плечі, які колись у молодості здавалися їй такими широкими й надійними, як кам’яна стіна. «А який у всьому цьому був сенс, скажи на милість?» — поставила вона зустрічне запитання, у якому звучала непідробна втома від тридцяти років спільного життя. «Ти ж усе одно, помикавшись по чужих кутках, поскигливши під дверима, неодмінно повернувся б до мене, як побитий пес, підібгавши хвоста від страху самотності», — впевнено промовила вона свій прогноз його поведінки.
«Так само, як ти це зробив із секретаркою Катею, так само, як ти вчинив із сусідкою Людмилою, і з десятком інших таких самих дуреп», — нагадала вона йому хронологію його минулих любовних поразок. «Ти ж завжди повертаєшся в це тепле стійло, Олеже, бо всім цим новим, молодим жінкам ти буваєш потрібен рівно перші два місяці, максимум три, поки триває цукерково-букетний період», — безжально препарувала вона його стосунки. «А потім із них спадають рожеві окуляри, вони ясно бачать, хто ти є насправді, лякаються цієї порожнечі й, природно, йдуть від тебе самі, кидаючи напризволяще», — закінчила вона свій жорстокий, але правдивий аналіз.
Вона підійшла трохи ближче до пуфа, на якому він скорчився, і плавно, з гідністю королеви, опустилася на стілець, що стояв поруч, аби їхні очі опинилися на одному рівні. «Чи знаєш ти, мій дорогий, яку найголовнішу й найстрашнішу істину про тебе я чітко зрозуміла за всі ці нескінченні роки нашого так званого шлюбу?» — довірливим тоном спитала вона, зазираючи в його згаслі очі. «Ти ж насправді зовсім не любиш цих жінок, яких тягнеш у ліжко, ти любиш лише саме полювання, азартний процес, спортивне завоювання чергової наївної жертви», — винесла вона свій нещадний діагноз його психології.
«Тобі потрібні тільки нові, захоплені очі, у відображенні яких ти здаєшся собі таким собі могутнім героєм, казковим принцом на білому коні, благородним рятівником від їхньої жіночої самотності», — продовжувала Лариса розкривати його душевні нариви. «Але щойно ці захоплені очі протираються від ілюзій і починають бачити реальність, тобі самому стає нестерпно нудно й до одуру страшно продовжувати ці стосунки», — пояснювала вона механізм його постійних зрад і втеч. «Страшно, бо це невидиме дзеркало в їхніх очах раптом починає показувати тобі твою власну непривабливу правду, від якої ти тікаєш усе своє життя», — закінчила вона свою тираду, важко зітхнувши.
«Яку ще таку непривабливу правду воно мені показує?»
