Ціна дешевих понтів: чому після мого сміху коханка сама втекла з нашої квартири
— спитала вона, насмішкувато піднявши брову. Лариса повільно й розуміюче кивнула сама собі, ніби підтверджуючи якусь свою давню здогадку, і додала м’яким, заспокійливим голосом: «Маєш право».
«Звісно ж, ти маєш на це повне право, ніхто в тебе його не відбирає», — повторила вона, ніби розмовляла з вередливою, але не дуже розумною дитиною. Від такої несподівано мирної й байдужої відповіді Олег остаточно отетерів, розгубивши весь свій бойовий настрій, і безпорадно закліпав очима, намагаючись перетравити почуте. Приведена ним дівчина теж стояла в цілковитому подиві, явно не розуміючи, як їй реагувати на цю дивну жінку, яка відмовлялася грати роль ображеної жертви.
Усе це відбувалося якось надто просто, надто буденно й моторошно легко, ніби йшлося не про руйнування тридцятирічного шлюбу, а про купівлю картоплі на базарі. «І це все, що ти мені скажеш?» — недовірливо перепитав Олег, почуваючись ошуканим вкладником, якому замість очікуваних дивідендів видали порожній фантик від цукерки. «А що, по-твоєму, мало бути ‘все’?» — філософськи знизала плечима Лариса, спокійно проходячи повз застиглу парочку просто до старої газової плити.
«Сідайте вже до столу, раз уже ви сюди прийшли й стоїте на проході», — скомандувала вона діловим тоном гостинної, але трохи втомленої господині. «Борщ у каструлі є, щоправда, він іще вчорашній, але я зараз його швидко розігрію на плиті», — додала Лариса, знімаючи важку кришку з емальованої посудини. «Ти ж, мабуть, голодний як вовк після всіх цих своїх любовних подвигів і чесних зізнань», — кинула вона Олегові через плече, креслячи довгим сірником.
Віка лякливо зиркнула на Олега, чекаючи від нього бодай якихось інструкцій щодо поведінки на цій сюрреалістичній ворожій території, але той лише розгублено мовчав. Нездійснений Ромео стояв посеред власного передпокою в цілковитому, паралізуючому подиві, не знаючи, куди подіти свої довгі, незграбні руки. «Ти зараз це все серйозно говориш чи знущаєшся з мене?» — нарешті вичавив він із себе стишеним шепотом, ніби боявся порушити якусь невидиму магію цієї миті.
«А що, я хіба якось несерйозно чи жартівливо виглядаю зараз?» — парирувала Лариса, не обертаючись і спокійно дивлячись на синє полум’я під каструлею. Жінка плавно запалила газову конфорку, поставила на неї каструлю із супом і дістала з навісної шафки дві чисті глибокі тарілки для нежданих гостей. «Ви там давайте, роздягайтеся вже, а то стоїте на порозі у верхньому одязі, як два дерев’яні боввани», — скомандувала вона, помішуючи борщ довгою дерев’яною ложкою. «Вам же самим так стояти незручно, та й у квартирі в нас тепло, ще спітнієте у своїх пуховиках», — дбайливо додала господиня, ніби зверталася до змерзлих родичів із провінції.
Це був якийсь цілковитий, неймовірний і сюрреалістичний абсурд, який зовсім не вкладався у вузькі рамки чоловічої логіки Олега. Він старанно й скрупульозно планував улаштувати велику античну драму зі сльозами, криками, поділом майна й гордим відходом у туманну далечінь із молодою коханкою. А натомість він зовсім несподівано для самого себе отримав низькопробну побутову комедію, у якій його власна дружина грала роль привітної офіціантки.
І саме цей моторошний, крижаний спокій Лариси безжально вибивав останній твердий ґрунт з-під ніг старіючого ловеласа, змушуючи його сумніватися у власній адекватності. Зрештою, підкоряючись владному тону господині дому, вони слухняно зняли верхній одяг і невпевнено, боком сіли за обідній стіл, застелений квітчастою клейонкою. Вони сиділи так незграбно й скуто, ніби перебували на поминках якогось дуже далекого родича, якого за життя ніхто з них до пуття й не знав.
Лариса тим часом щедро розлила гарячий, пахучий часником і кропом борщ по глибоких фаянсових тарілках, поставивши їх перед чоловіком і його приголомшеною пасією. Вона робила все це з таким незворушним виглядом, ніби за її столом сидять не зрадник-чоловік зі своєю молодою коханкою, а просто милі сусіди по сходовому майданчику зайшли на вогник. Віка сиділа, зсутулившись, і лише бездумно колупала алюмінієвою ложкою в густій червоній юшці, зовсім не торкаючись їжі через нервовий спазм, що стиснув їй горло.
Олег теж сидів нерухомо, забувши про апетит, і дивився на свою законну дружину широко розплющеними очима, як на дивовижну й незрозумілу інопланетянку, що раптом приземлилася на його кухні. «Їж давай», — владно, але без жодної агресії сказала Лариса Віці, підсуваючи до неї ближче плетений кошик із нарізаним чорним хлібом. «А то зараз усе вистигне, вкриється жирною плівкою і буде зовсім несмачно їсти», — пояснила вона, сідаючи навпроти дівчини й підпираючи щоку рукою.
«Я цей суп узагалі без жодної жирної засмажки варила, тож не бійся за свою фігуру», — продовжила світську бесіду Лариса, з цікавістю розглядаючи напружене обличчя гості. «Він у мене абсолютно дієтичний, легкий, якраз для таких тонких і дзвінких панянок, як ти», — додала вона з легкою, ледь вловимою усмішкою в кутиках губ. «Дякую вам», — із величезними труднощами вичавила з себе рудоволоса дівчина, відчуваючи, як рум’янець сорому повільно, але невідворотно заливає її щоки й шию.
Її голос звучав неймовірно тонко, жалюгідно й катастрофічно невпевнено, нагадуючи писк миші, яку прищемили дверима й яка потрапила в безвихідну ситуацію. Над кухонним столом повисла важка, густа й липка тиша, яку порушували лише гудіння старого холодильника й далекий шум машин, що проїжджали за вікном….
