Ціна дешевих понтів: чому після мого сміху коханка сама втекла з нашої квартири
«І він знову, як по накатаній колії, прийшов до мене й абсолютно чесно, дивлячись просто в очі, зізнався у своїх нових, непереборних почуттях до сусідки», — продовжила Лариса оповідь. «Після цього були довгі два тижні виснажливих скандалів, биття посуду, взаємних докорів і цілий місяць крижаної, убивчої мовчанки в стінах цієї квартири», — згадувала вона деталі тієї кризи. «А потім непостійна Людмила зібрала свої речі, продала квартиру й раптово виїхала на постійне місце проживання до своєї заміжньої доньки в інше місто», — поставила вона крапку в цьому епізоді.
«І, як ти вже напевно здогадалася, наш неприкаяний Олег знову, мов побитий пес, повернувся під моє тепле крильце заліковувати свої душевні рани», — закінчила Лариса свою ілюстровану розповідь. Почувши всю цю шокуючу правду, Віка повільно, ніби уві сні, зі скрипом відсунула свій дерев’яний стілець від столу, відчуваючи, як земля йде в неї з-під ніг. Обличчя молодої жінки стало неймовірно напруженим, блідим і змарнілим, ніби вона за ці п’ятнадцять хвилин постаріла на добрий десяток років, усвідомивши всю глибину свого падіння.
«Скажи мені, люба, скільки тобі зараз повних років?» — несподівано м’яко, майже з материнською турботою в голосі спитала Лариса, дивлячись на пониклу суперницю. «Мені тридцять п’ять років», — тихо, осілим від хвилювання й сорому голосом відповіла Віка, втупившись у квітчасту клейонку на кухонному столі, не маючи сили підвести очі на господиню. «Гарна ти ще баба, молода, усе життя попереду, якщо, звісно, розум у голові є», — задумливо протягнула Лариса, розглядаючи її пониклі плечі й фарбоване волосся.
«Так, гарна», — ніби відлуння, безживно повторила гостя, розуміючи, що в цю мить її зовнішня краса абсолютно нічим не може їй допомогти в цій принизливій ситуації. Лариса з важким зітханням закрила свій товстий сімейний альбом, ніби назавжди захлопнула прочитану й нецікаву книжку, і відсунула його на край столу. «Послухай мене уважно, Віко, я тобі зовсім не ворог у всій цій дурній ситуації, даю тобі чесне жіноче слово», — проникливо сказала законна дружина, подавшись уперед.
«Більше того, я тобі навіть щиро й глибоко вдячна за те, що ти сьогодні тут з’явилася й улаштувала цей цирк», — додала Лариса з легкою усмішкою полегшення на обличчі. «За що це ви мені вдячні?» — щиро здивувалася дівчина, і ці слова мимоволі, мов стогін, вирвалися з її пересохлого від нервового напруження горла. «За те, що ти своєю безглуздою появою в рожевому пуховику нарешті, остаточно й безповоротно витягла мене з цього смердючого сімейного болота», — твердо й упевнено відповіла жінка.
Лариса випростала спину, поправила халат і з гідністю сіла назад на свій стілець, відчуваючи неймовірну, давно забуту легкість у всьому тілі. «Розумієш, дівчинко моя, я довгі тридцять років жила в дурному й наївному режимі очікування дива, постійно думаючи: ‘а раптом хоча б цього разу все буде інакше, раптом він нарешті зміниться’», — спробувала вона пояснити свою позицію. «А він, як заїжджена платівка, з року в рік уперто повторював один і той самий передбачуваний і вульгарний життєвий сценарій, не змінюючи жодної деталі», — констатувала вона гіркий факт.
«Усе завжди розвивалося за одним шаблоном: спочатку з’являється нова довірлива жінка, потім іде його пафосне чесне зізнання, далі неминучий крах усіх ілюзій і, нарешті, жалюгідне повернення в рідні пенати», — перелічила Лариса етапи цього нескінченного циклу. Вона повільно перевела свій важкий, холодний і зневажливий погляд на Олега, що зіщулився в кутку й тепер здавався їй жалюгідною й нікчемною комахою, не вартою навіть жалю. «Але знаєш що, дорогий мій чоловіченьку, я більше не збираюся бути твоїм зручним, безплатним і цілодобовим запасним аеродромом», — карбуючи кожне слово, заявила Лариса.
Почувши цей остаточний вирок, Віка різко, мов ошпарена, схопилася зі свого місця, так що дерев’яний стілець гидко й голосно скрипнув ніжками по старому лінолеуму. «Олег…»
