Ціна однієї деталі: випадок на чергуванні, який фельдшерка швидкої запам’ятала назавжди
Іра вже лаяла себе за відвертість: знайшла до кого звернутися за співчуттям! Безглуздо було сподіватися, що Іван Андрійович увійде в становище.
«Слухай, у всіх свої проблеми. Ми всі працюємо не з доброї волі й із останніх сил. Тож знай: вилетиш із роботи, якщо кинулася підпрацьовувати. Мені потрібні відповідальні працівники, і я цього не приховую. У разі чого — з кого голова полетить, а?» — низький лисіючий чоловік з неспокійно мерехтливими карими очима погрозливо показав пальцем. На цьому розмова скінчилася.
Вийшло так, що начальник вислухав її проблеми лише для того, щоб зробити висновок: Ірину можна просити приїхати на виклик у будь-який момент, і вона не зможе відмовити через скрутне фінансове становище. Отак і вийшло: шукала підтримки, а натомість ускладнила своє життя ще дужче.
Отож і в цей день, коли вона збиралася провести вечір із сином і піти погуляти в парк, пролунав дзвінок.
«Ір, треба терміново їхати на виклик в аеропорт. Іван не зміг вийти — ти ж знаєш, у нього завжди відмазки, він же син головного, а ти поруч живеш. Заїдемо за тобою хвилин за тридцять», — телефонував черговий. Він пояснив, що якогось чоловіка стало погано і діватися нікуди.
«А чому саме я, а? Чому саме я всіх постійно маю замінювати?» — гірко спитала Ірина, хоча сама знала відповідь. Як дурепа довірилася головлікарю й розповіла про себе, а тепер її болючі точки використовують.
«Ір, слухай, я все розумію, але вирішую не я», — зітхнув черговий. Діма був хорошою людиною, батьком великої родини. Іноді він брав їх із Сашком на атракціони безкоштовно, бо там працювала його дружина, пригощав морозивом і бургерами. Сперечатися з ним якось було не по-людськи.
«Сашко, вибач, але мені треба терміново їхати на роботу…» — Іра сумно глянула на обличчя сина.
Він намагався полегшити їй життя, тому одразу натягнув усмішку:
«Мамо, не переймайся, мені й так добре після того, як ми поїхали від тата. Я з хлопцями пограю на комп’ютері, давно вже їх обіцяв».
Іра погладила по голові свого золотого хлопчика і подумала, що не заслуговує на такого дитя. Ще було незрозуміло, хто кого більше підтримує. Їй було шкода, що Сашко так рано змушений був дорослішати.
«Що з ним? Що?»
Поруч із лежачим чоловіком у дорогому костюмі стояла ошатно вбрана брюнетка з помітними формами. Вона безперервно тараторила, що швидка їхала надто довго і тепер їх треба засудити.
Ірина зітхнула. Тиск у пацієнта був дуже знижений, він дихав переривчасто. Стан виглядав серйозним.
«Подасте в суд потім, встигнете. А поки скажіть, що було до того, як ваш чоловік знепритомнів?» — запитала Ірина, помітивши на пальці жінки обручку.
«Власне, це не мій чоловік. Ми просто перетнулися по роботі», — вона густо почервоніла.
«Слухайте, мені байдуже, які у вас стосунки, мені треба врятувати людину», — нетерпляче сказала Ірина…
