Ціна втечі: що зробив начальник, коли побачив сльози покинутої нареченої
Після відходу останніх гостей — а йшли вони довго, неохоче, намагаючись вивідати ще хоч якісь подробиці неймовірної історії, — Злата і Святослав піднялися в президентський люкс. Номер для молодят був частиною весільного пакету, за який заплатив батько. Тепер Злата стояла біля величезного вікна з видом на нічний Київ, спостерігаючи, як вогні «Гулівера» мерехтять вдалині на тлі темного неба.
«Я можу взяти собі інший номер», — голос Святослава донісся з глибини кімнати, і вона обернулася. — «Персонал помітить, що молодята сплять окремо в першу шлюбну ніч», — Злата похитала головою, і втома раптом навалилася на неї всією вагою минулого дня. — «До ранку про це знатиме весь готель, а до обіду — все місто».
«Тоді я на дивані». — «При твоєму зрості під метр дев’яносто це буде тортура». — «Переживу». Він знизав плечима, і в цьому простому жесті було стільки готовності прийняти незручності заради неї, що у Злати перехопило подих. Вона відвернулася до вікна, розглядаючи своє відображення в темному склі.
«Навіщо ви це зробили?» — запитала вона, не обертаючись. — «І не кажіть мені, що зі співчуття чи почуття обов’язку. Ніхто не одружується з таких причин. Ніхто не ламає своє життя заради співробітниці, якою б талановитою вона не була».
Довга пауза, заповнена тільки гулом міста за вікном і биттям її власного серця. Потім шурхіт тканини, кроки по килиму, і у відображенні вона побачила, як Святослав провів рукою по волоссю, розтріпуючи зачіску. «Тому що я не міг просто стояти й дивитися, як вони тебе розривають на частини».
Його голос звучав глухо, надломлено. «Я чув, що вони говорили. Коментарі, сміх — ця болюча цікавість, ніби твій біль був розвагою для нудьгуючої публіки. Я бачив твоє обличчя, коли ти стояла біля тих дверей, ховаючись у коридорі. Я просто не зміг цього винести».
Злата повернулася до нього, і в напівтемряві номера його обличчя здавалося незнайомим, відкритим, вразливим. «Я спостерігав за тобою три роки», — продовжив він. — «За тим, як ти працюєш, як спілкуєшся з людьми, як створюєш прикраси, які потім носять по всій Україні. Я бачив, як Олег приходив до ювелірного дому».
Вона здригнулася при цьому імені, і Святослав помітив цей тремтіння, але не зупинився. «Він розмовляв з тобою так, ніби ти була його особистою помічницею, а не талановитим дизайнером з нагородами й визнанням. Знецінював твої досягнення. Змушував тебе ставати все меншою і меншою з кожним візитом».
«Припини», — прошепотіла Злата, але він не зупинився, тому що ці слова потрібно було вимовити вголос. «Ти любила його? Чи тебе приваблювала сама ідея того, ким ти мала стати поруч із ним? Тому що збоку це не виглядало як кохання. Це виглядало як звичка. Як страх самотності».
Сльози потекли по щоках раніше, ніж Злата встигла їх зупинити. Не сльози приниження чи жалю до себе, а сльози усвідомлення, гіркі й звільняючі одночасно. «Він змушував мене почуватися ніким», — її голос зірвався на останньому слові. — «Все нікчемнішою і нікчемнішою з кожним місяцем. І я дозволяла, бо боялася, що якщо вимагатиму більшого, залишуся ні з чим».
Святослав опустився перед нею на коліна. Цей жест був таким несподіваним для людини його становища, що Злата завмерла, забувши дихати. Він узяв її руки у свої, дивлячись знизу вгору. І в його очах не було ні тіні поблажливості, тільки рішучість.
«Послухай мене дуже уважно, Злато. Ти — не ніхто. Ти найталановитіший дизайнер, з яким я коли-небудь працював за п’ятнадцять років у цьому бізнесі. Твої прикраси носять по всій країні, від Львова до Харкова. Ти здатна на те, що більшість людей навіть уявити собі не можуть».
Вона дивилася на нього зверху вниз, на цю людину, яка добровільно поставила себе нижче, щоб вона могла відчути свою висоту, і щось зламалося всередині неї. Хто зробив перший крок, жоден з них потім не міг згадати. Їхні губи зустрілися, і цей поцілунок не був схожий на всі попередні — не для глядачів, не притворство, а голод, потреба і щось набагато глибше.
Святослав зупинився, тримаючи її обличчя в долонях. «Ти впевнена?
