Ціна зради: який сюрприз чекав на мачуху

Твій дядько приїде завтра ввечері. Він подбає про тебе.

Матвій кивнув. Полегшення змішалося з тривогою. Дядько Григорій звучав сердито й рішуче. Але чи захоче він забрати племінника? Чи просто допоможе влаштувати його в дитячий будинок?

— Не хвилюйся, — Ганна Сергіївна поклала руку йому на плече. — Все налагодиться. А поки допоможи мені на городі. Відволічешся.

Вони вийшли на подвір’я. Ганна Сергіївна показала Матвію, як полоти грядки з морквою. Хлопчик працював зосереджено, намагаючись не думати про завтрашній день. Сонце припікало, руки бруднилися землею, але це було краще, ніж сидіти й переживати.

Увечері вони знову повечеряли разом. Ганна Сергіївна розповідала про село, про школу, де вона працювала, про те, як раніше тут жило багато людей, а тепер залишилися самі старі. Матвій слухав неуважно, думаючи про своє. Про дядька Григорія. Про Вікторію. Про заповіт. Що, якщо дядько має рацію, і заповіт підроблено? Але як це довести? І хто такий цей дядько Григорій? Чому батько ніколи про нього не розповідав?

Наступний день тягнувся нестерпно довго. Матвій намагався чимось зайняти себе, але думки постійно поверталися до майбутньої зустрічі з дядьком. Ганна Сергіївна бачила його занепокоєння і намагалася відволікти. Показувала старі підручники зі шкільної бібліотеки, розповідала історії про сільських жителів, навіть запропонувала спекти пиріг разом.

Надвечір Матвій уже сидів на ґанку, вдивляючись у дорогу. Ганна Сергіївна вийшла до нього, присіла поруч.

— Не хвилюйся так, — сказала вона м’яко. — Твій дядько говорив по телефону твердо. Він не покине тебе.

— А якщо покине? — Матвій обернувся до неї. — Може, він просто влаштує мене кудись? У дитячий будинок або притулок.

— Тоді залишишся тут, — спокійно відповіла Ганна Сергіївна. — Я не вижену тебе.

Матвій здивовано подивився на неї.

— Правда?

— Правда. У мене великий будинок. І порожня кімната. І, чесно кажучи, мені було б не так самотньо.

Матвій відчув тепло в грудях. За два дні ця жінка стала йому ближчою, ніж Вікторія за два роки.

Незабаром на дорозі з’явилася машина, звичайна сіра іномарка. Вона зупинилася біля хвіртки. З машини вийшов високий чоловік років сорока, у джинсах і простій сорочці. У нього було темне волосся з сивиною, гострі риси обличчя й уважний погляд. Матвій одразу впізнав у ньому риси батька.

— Матвій? — чоловік підійшов до ґанку. — Я Григорій. Твій дядько.

Хлопчик кивнув, не в змозі вимовити ні слова. Григорій присів навпочіпки, щоб бути з ним на одному рівні.

— Мені дуже шкода, що так вийшло, — сказав він тихо. — Твій батько був моїм братом. Ми посварилися багато років тому і не спілкувалися. Але я любив його. І люблю тебе, хоча бачу вперше.

Матвій відчув, як до горла підступають сльози. Григорій простягнув руку, невпевнено торкнувся його плеча.

— Тепер ти не один. Я заберу тебе до себе. І розберуся з Вікторією. Обіцяю.

Ганна Сергіївна вийшла на ґанок.

— Доброго дня. Я Ганна Сергіївна, та сама вчителька.

Григорій підвівся, потиснув їй руку.

— Дуже вам дякую. Не знаю, що б ми робили без вас.

— Проходьте, будь ласка. Я приготувала чай.

Вони зайшли в будинок. Григорій сів за стіл, Матвій влаштувався поруч. Ганна Сергіївна розлила чай, поставила на стіл печиво.

— Розкажіть, що сталося, — попросив Григорій, дивлячись на племінника. — З самого початку.

Матвій знову розповів усе: про хворобу батька, про похорон, про те, як Вікторія висадила його на дорозі. Григорій слухав мовчки, але його обличчя ставало все похмурішим.

— Ця тварюка, — нарешті сказав він, коли Матвій закінчив. — Вона холоднокровно кинула десятирічну дитину посеред пустиря. Це злочин. Залишення в небезпеці. За це садять.

— Але вона говорила про заповіт, — нагадав Матвій. — Що все дісталося їй.

Григорій похитав головою.

— Не може бути. Андрій дзвонив мені за тиждень до смерті. Сказав, що склав новий заповіт. Все мало перейти в траст для тебе. До повноліття грошима мала керувати довірена особа. Він назвав мене цією особою. Але копію заповіту він зберігав у нотаріуса в іншому місті, де ми з ним виросли.

— Чому в іншому місті? — спитала Ганна Сергіївна.

— Тому що не довіряв місцевому нотаріусу. Вікторія знала цього нотаріуса. У них були якісь зв’язки. Андрій боявся, що вона спробує щось підробити. Тому поїхав у наше рідне місто до старого знайомого нашого батька.

— Отже, справжній заповіт існує? — Матвій відчув проблиск надії.

— Так. І завтра я поїду туди, в місто Сосновськ. Заберу копію. А потім займуся Вікторією. Якщо вона пред’явила підроблений заповіт, це кримінальний злочин. Шахрайство. Їй загрожує в’язниця.

Ганна Сергіївна кивнула.

— Але що буде з хлопчиком? Ви заберете його до себе?

Григорій подивився на Матвія.

— Звісно. Він мій племінник. Єдина родина, яка в мене залишилася. Я живу в столиці, працюю адвокатом. У мене велика квартира. Матвій житиме зі мною, піде в хорошу школу. Я подбаю про нього.

Матвій мовчав. Все відбувалося занадто швидко. Ще два дні тому він стояв на узбіччі, покинутий мачухою. А тепер дядько, якого він ніколи не бачив, обіцяв забрати його до себе.

— Чому ви з батьком не спілкувалися? — спитав він тихо.

Григорій зітхнув.

— Ми посварилися через Вікторію. Коли Андрій познайомився з нею, я одразу відчув, що вона не та, за кого себе видає. Я намагався попередити брата, але він не слухав. Сказав, що я просто заздрю його щастю. Ми посварилися. Він заборонив мені приходити в дім. Я не пробачив цього. Пішов і більше не дзвонив. — Григорій провів рукою по обличчю. — Це була моя помилка. Я мав наполягти. Мав переконати його. Але я був гордий і впертий. А тепер брата немає. І я не встиг попросити вибачення.

Матвій кивнув. Він розумів цей біль. Він теж не встиг попрощатися з батьком.

— Батько залишив мені записку, — сказав він. — Що «якщо що, він допоможе». Отже, він пробачив вас.

Григорій подивився на нього з вдячністю.

— Дякую. Це важливо для мене.

Вони ще трохи посиділи за столом, обговорюючи деталі. Григорій пояснив, що завтра вранці поїде в Сосновськ, забере копію заповіту, а потім повернеться. Матвій залишиться у Ганни Сергіївни ще на один день.

— А потім ми поїдемо до столиці, — сказав Григорій. — І почнемо нове життя. Але спочатку я розберуся з Вікторією. Вона відповість за все.

Увечері Григорій поїхав у готель у найближчому містечку. Матвій залишився ночувати у Ганни Сергіївни. Він лежав у темряві й думав про дядька. Григорій здавався суворим, але справедливим. Він пообіцяв подбати про племінника. І Матвій вірив йому. Але що буде з Вікторією? Невже вона справді підробила заповіт? І що буде, коли правда вийде назовні?