Ціна зради: який сюрприз чекав на мачуху

Столиця велика, але в ній є свої затишні куточки.

Квартира Григорія знаходилася в старому будинку недалеко від центру. Вони піднялися на четвертий поверх, і дядько відчинив двері. Квартира була просторою, з високими стелями і великими вікнами. Книжкові полиці займали цілу стіну, на столі стояли фотографії.

— Ось твоя кімната, — Григорій провів Матвія в невелику, але світлу кімнату. — Тут раніше був мій кабінет, але я переніс його в інше місце. Завтра з’їздимо, купимо тобі меблі, одяг, все необхідне.

Матвій кивнув, озираючись. Кімната була порожньою, тільки старий диван біля стіни. Але це був його особистий простір. Вперше за довгий час.

Увечері вони повечеряли, замовивши їжу з ресторану. Григорій розповів про свій план дій. Завтра він піде в поліцію, подасть заяву на Вікторію, почне оформляти опіку. Також він зв’яжеться зі школою, щоб записати Матвія.

— Тобі доведеться пропустити трохи занять, — сказав дядько. — Але нічого страшного. Ти наздоженеш.

— Я постараюся, — пообіцяв Матвій.

Наступного ранку Григорій пішов рано. Матвій залишився в квартирі один. Він блукав по кімнатах, розглядав книги на полицях, фотографії на столі. На одній з фотографій були два хлопчики-підлітки. Матвій впізнав риси батька в одному з них. Отже, другий — Григорій. Вони стояли обнявшись, посміхаючись у камеру. Щасливі, безтурботні. Ще не знаючи, що через багато років посваряться і перестануть спілкуватися. Матвій взяв фотографію в руки, вдивляючись в обличчя. Батько виглядав таким молодим, таким живим. Хлопчик відчув, як до горла підступає клубок. Він поставив фотографію назад і відвернувся.

Григорій повернувся до обіду. Обличчя у нього було похмуре.

— Подав заяву, — сказав він, знімаючи куртку. — Поліція почне перевірку. Також я зв’язався з нотаріусом, який завіряв фальшивий заповіт. Він злякався і в усьому зізнався. Вікторія заплатила йому велику суму, щоб він підробив документи. Тепер у нас є його свідчення.

— Отже, Вікторія програла? — спитав Матвій.

— Практично так. Але формально суд ще не відбувся. Це займе час. Кілька місяців, може, більше. Але я впевнений у перемозі.

Наступні дні пройшли в клопотах. Григорій купив Матвію одяг, меблі для кімнати, шкільне приладдя. Оформив тимчасову опіку, записав племінника в школу. Матвій почав ходити на заняття, поступово звикаючи до нового місця. Хлопці в класі поставилися до нього насторожено. Новачок посеред навчального року завжди об’єкт цікавості. Але Матвій тримався тихо, не нав’язувався, намагався вчитися. Поступово однокласники звикли до нього.

Минуло два тижні. Григорій повернувся додому з новинами.

— Вікторію затримано, — сказав він, знімаючи пальто. — Поліція провела обшук у будинку. Знайшли копію фальшивого заповіту, листування з нотаріусом, доказ того, що вона перевела гроші з твоєї спадщини на свої рахунки. Їй пред’явлено звинувачення в шахрайстві, підробці документів і залишенні дитини в небезпеці. Судове засідання призначено через місяць.

Матвій мовчав, перетравлюючи інформацію. Вікторію заарештовано. Жінка, яка кинула його на дорозі, тепер сама опинилася в пастці.

— Що з нею буде? — спитав він тихо.

— Реальний термін, — відповів Григорій. — За такі злочини дають від трьох до п’яти років. Плюс вона повинна повернути все вкрадене. Будинок, гроші, бізнес батька. Все це перейде тобі.

— А я? Що мені з цим робити?

Григорій присів поруч.

— Поки нічого. Ти ще дитина. Все буде в трасті до твого повноліття. Я буду керуючим. Буду стежити за збереженням майна, оплачувати твої потреби, забезпечувати тебе. А коли тобі виповниться вісімнадцять, ти сам вирішиш, що робити зі своєю спадщиною.

Матвій кивнув. Це звучало розумно. Він був вдячний дядькові за турботу. Григорій міг би просто влаштувати його в притулок і забути. Але він взяв на себе відповідальність, забрав племінника до себе, почав боротися за його права.

— Дякую, — сказав Матвій. — За все.

Григорій посміхнувся.

— Нема за що. Ти моя родина. Єдине, що в мене залишилося. Я не покину тебе.

Увечері Матвій зателефонував Ганні Сергіївні. Розповів про новини, про Вікторію, про школу. Ганна Сергіївна слухала радісно.

— Я така рада, що в тебе все налагодилося, — сказала вона тепло. — Ти заслуговуєш на щастя. І твій дядько хороша людина.

— Я приїду влітку, — пообіцяв Матвій. — Дядько сказав, що я можу провести канікули у вас.

— Буду чекати з нетерпінням, — Ганна Сергіївна розсміялася. — У мене вже плани. Будемо ловити рибу, збирати ягоди, ходити в ліс. Як раніше, коли мій син був живий.

Матвій посміхнувся. Йому подобалася думка про літо в селі. Тихе, спокійне, без міської метушні.

Дні минали. Матвій звикав до нового життя. Вчився в школі, допомагав дядькові по дому, читав книги. Іноді він думав про Вікторію. Чи злився він на неї? Так. Але водночас йому було майже шкода її. Вона втратила все через жадібність. Спадщину, свободу, майбутнє. А він знайшов нову сім’ю. Дядька, який піклувався про нього. Ганну Сергіївну, яка стала для нього майже бабусею. І пам’ять про батька, який не кинув його, навіть помираючи.

Судове засідання відбулося через місяць. Григорій взяв Матвія з собою. Хлопчик мав дати свідчення. Вони приїхали в будівлю суду рано вранці. Матвій вперше бачив таке місце. Високі стелі, мармурові колони, суворі обличчя охоронців.

— Не хвилюйся, — сказав Григорій, стиснувши плече племінника. — Тобі просто потрібно розповісти правду. Як було діло. Суддя на нашому боці.

Вони пройшли в зал засідань. Матвій побачив Вікторію. Вона сиділа осторонь, у супроводі адвоката. Виглядала вона інакше, ніж раніше: без макіяжу, в простому одязі, з втомленим обличчям. Коли їхні погляди зустрілися, Вікторія відвернулася.

Засідання почалося. Суддя, літня жінка з суворим обличчям, зачитала обвинувачення. Підробка заповіту, шахрайство, привласнення чужого майна, залишення дитини в небезпеці. Список був довгим.

Григорій виступив першим. Він представив докази. Справжній заповіт, завірений нотаріусом Рибаковим, свідчення цього нотаріуса, листування Вікторії з підкупленим нотаріусом, виписки з рахунків, що показували, що вона перевела гроші Матвія на свої рахунки.

Потім викликали Матвія. Хлопчик піднявся на трибуну, поклав руку на Біблію і присягнув говорити правду. Суддя поставила йому кілька запитань: де він був у день похорону, що говорила Вікторія, як він дістався до села. Матвій відповідав спокійно, хоча всередині все тремтіло. Він розповів про те, як Вікторія висадила його на узбіччі, як він ішов по пильній дорозі, як його прихистила Ганна Сергіївна. Суддя уважно слухала, записуючи щось у блокнот.

Потім викликали Ганну Сергіївну. Вона приїхала спеціально з села, щоб дати свідчення. Розповіла, в якому стані знайшла Матвія, як він був наляканий і виснажений. Підтвердила, що хлопчик не мав при собі ні грошей, ні телефону, ні їжі.

Нарешті викликали саму Вікторію. Вона піднялася, виглядаючи напруженою. Суддя поставила їй пряме запитання:

— Чи визнаєте ви, що залишили десятирічну дитину на узбіччі дороги?

Вікторія мовчала кілька секунд, потім кивнула.

— Так, визнаю.

— Чому ви це зробили?