Дід сварив корову за те, що вона стоїть біля колодязя. Поки не побачив, що на дні

Ранкові сутінки над селом Березівка Полтавської області розсіювалися дуже повільно, поступово забарвлюючи небосхил у м’які рожеві та персикові відтінки. Василь Петрович Коваленко, дотримуючись своєї багаторічної звички, розплющив очі рівно о п’ятій годині ранку. За сорок років постійного проживання у сільській місцевості його внутрішні ритми настільки злилися з природою, що потреба в механічному будильнику повністю відпала. Остаточно прокинувшись, він неквапливо одягнувся і приготувався до традиційного ранкового обходу свого чималого господарства.

Вийшовши на дерев’яний ґанок просторого будинку, який був побудований його батьком ще у сімдесяті роки, фермер звичним поглядом оцінив обстановку у дворі. Дюжина дійних корів флегматично пережовувала свіже сіно у спеціально відведеному загоні, а зі свинарника доносилося ритмічне рохкання ситих тварин. Кури вже щосили господарювали на прибудинковій території, старанно викопуючи дощових черв’яків із вологої від ранкової роси землі. Однак погляд Василя Петровича моментально зачепився за до болю знайому сцену: його найпродуктивніша корова Бурьонка нерухомо стояла біля старого кам’яного колодязя на самому краю земельної ділянки.

Подібна картина спостерігалася щодня протягом останніх п’яти років, перетворившись на справжню загадку для господаря. Бурьонка завжди вважалася зовсім особливою твариною на фермі, виділяючись серед інших своєю неймовірно покладистою вдачею. Це була велика чорно-біла корова з виразними карими очима, яка незмінно давала найбільші надої молока у всьому стаді. Василь Петрович викупив її крихітним телям у найближчого сусіда і особисто займався її вигодовуванням протягом тривалого часу. Завдяки такій щирій турботі між фермером і твариною утворився неймовірно сильний зв’язок, при якому корова буквально розуміла кожне слово свого власника.

Але ось уже цілу п’ятирічку, як тільки починало світати, Бурьонка цілеспрямовано брела до занедбаного джерела і могла годинами вдивлятися в його темні надра. Спочатку Василь Петрович списував усе на банальну випадковість чи короткочасну примху тварини, не надаючи цьому особливого значення. Дещо пізніше він почав схилятися до думки, що корові з якихось непояснених причин просто подобається перебувати саме в цьому конкретному місці. Однак з часом така маніакальна постійність у поведінці рогатої улюблениці почала викликати у нього цілком обґрунтоване занепокоєння. Старий колодязь був викопаний ще його дідусем, Іваном Степановичем, у далекому тисяча дев’ятсот двадцять третьому році.

За сімейними переказами, дід працював над ним ціле літо, з величезними фізичними зусиллями пробиваючись крізь щільні шари глини та тверді кам’яні породи. В результаті глибина споруди виявилася досить значною, досягаючи позначки майже у двадцять метрів. Протягом багатьох десятиліть це джерело слугувало єдиним способом видобутку питної води для всієї їхньої великої родини. Ситуація кардинально змінилася тільки у дев’яності роки, коли в село нарешті провели централізований водопровід, після чого необхідність у колодязі повністю відпала. З плином часу споруда густо поросла бур’янами та чагарниками, перетворившись на своєрідний кам’яний пам’ятник минулим часам.

Фермер тихо пробурчав, звертаючись до тварини, і поцікавився, що саме вона знову намагається вигледіти у цій глибокій ямі. Бурьонка навіть не зволила повернути голову в бік господаря, що наближався, продовжуючи своє гіпнотичне спостереження. Її величезні карі очі залишалися невідривно прикуті до темної глибини споруди, а з ніздрів на прохолодному ранковому повітрі виривалися густі клуби білої пари. Корова завмерла в абсолютно нерухомій позі, немов перебуваючи в трансі, лише зрідка посіпуючи хвостом для відлякування набридливих мух. Василь Петрович теж схилився над краєм колодязя, щиро намагаючись розгадати причину такого сильного магнетизму цього місця для худоби.

Внизу не було видно абсолютно нічого, крім непроглядної та лякаючої темряви, що йшла глибоко під землю. Чоловік підняв невеликий камінь і кинув його вниз, після чого через кілька томливих секунд почув виразний, але глухий сплеск. У його голові промайнула логічна думка про те, що невелика кількість рідини там усе-таки збереглася, незважаючи на довгі роки простою. У цей момент з боку будинку пролунав гучний голос його дружини, яка закликала чоловіка йти до накритого для сніданку столу. Марія Іванівна, з якою він прожив душа в душу понад двадцять два роки, завжди відрізнялася неймовірною практичністю та життєвою мудрістю.

Будучи донькою сільського вчителя, вона свого часу успішно відучилася в педагогічному інституті, подаючи великі надії в освітній сфері. Однак після доленосного знайомства та весілля з Василем Петровичем жінка прийняла вольове рішення залишити професійну кар’єру, повністю присвятивши себе створенню домашнього затишку. З того часу вона стала його головною життєвою опорою, допомагаючи вести велике господарство, займаючись величезним городом і виховуючи їхнього єдиного спадкоємця Олексія. Господар гучно відповів дружині, що вже повертається, але все одно затримався біля загадкового місця ще на цілу хвилину. Дивні щоденні ритуали його улюбленої корови дійсно тривожили його душу і не давали спокійно займатися ранковими справами.

Решта поголів’я великої рогатої худоби до цієї кам’яної споруди навіть близько не підходила, воліючи щипати соковиту траву на галявині або відпочивати в тіні розлогих дерев. Виключно Бурьонка із завидною наполегливістю кожного божого ранку виконувала свій незрозумілий для оточуючих містичний обряд. Усівшись за масивний дубовий стіл, що дістався у спадок від батьків дружини, Василь Петрович під час трапези детально поділився своїми свіжими думками з дружиною. Марія Іванівна, акуратно наливаючи чоловікові гарячий чай, висловила розумне припущення, що тварина просто гостро відчуває наявність глибокої води. Вона нагадала чоловікові, що звірі від природи мають куди більш тонкі інстинкти і відчувають подібні явища набагато краще за звичайних людей…