Дід сварив корову за те, що вона стоїть біля колодязя. Поки не побачив, що на дні

Офіційна церемонія підписання безпрецедентної угоди проходила з неймовірною помпою в розкішних інтер’єрах Кабінету Міністрів у Києві. Спалахи фотокамер засліплювали присутніх, серед яких були помічені міністр енергетики, губернатор, топменеджери «Укрнафти» і натовпи журналістів. Василь Петрович, одягнений у свій єдиний вихідний костюм, почувався вкрай неуютно в цьому пафосному товаристві акул бізнесу і політики. Поруч із ним, немов ангел-охоронець, перебувала його вірна адвокатка Анна Сергіївна Вовк, яка блискуче провела фінальну стадію складних переговорів. Високопоставлені спікери виголошували пишні промови про торжество закону, інноваційний підхід і блискучий приклад цивілізованого вирішення майнових суперечок.

Згідно з буквою підписаного документа, на світ з’являлося нове спільне підприємство «Березівка-нафта», де фермеру відходило сорок відсотків акцій. Держава в особі Держгеонадр отримала свій пакет у тридцять відсотків, і аналогічна частка дісталася корпорації, що взяла на себе всю технічну частину. Попередні інвестиції в розвиток інфраструктури оцінювалися у два мільярди гривень, а розрахунковий щорічний прибуток мав скласти від чотирьох до шести мільярдів. Вийшовши до журналістів, Коваленко дипломатично заявив, що повністю задоволений досягнутим компромісом, який врахував інтереси всіх сторін конфлікту. Однак у глибині його селянської душі назавжди оселилася гірка образа за те, що система все-таки змусила його поділитися своїм законним майном.

Через пів року на банківський рахунок вчорашнього селянина впав перший транш у розмірі вісімдесяти мільйонів гривень, ознаменувавши початок нової ери. Сім’я Коваленків оперативно перебралася до столиці, придбавши розкішний особняк в елітному закритому селищі під Києвом. Олексій без зусиль перевівся до найпрестижнішого національного університету, а Марія Іванівна зайнялася відновленням розхитаних нервів у найкращих європейських клініках. Однак казкове багатство не принесло Василю Петровичу очікуваної душевної рівноваги і щастя, про яке він так довго марив. У золотій клітці столичного життя він відчайдушно тужив за запахом свіжоскошеного сіна, ранковими криками півнів і муканням своїх корів.

Під час рідкісних візитів у рідне село фермер з болем у серці спостерігав за тим, як його тиха мала батьківщина перетворюється на індустріальне пекло. Старий колодязь, що став відправною точкою цієї історії, був безжально знищений, а на його місці виросла гігантська металева вишка. Постійний шум важкої будівельної техніки, пил і їдкий запах хімікатів назавжди вбили ту пасторальну Березівку, яку він так любив. Усвідомивши ілюзорність матеріальних благ, Коваленко прийняв тверде рішення спрямувати свою невгамовну енергію і колосальні ресурси в русло благодійності. Він заснував потужний фонд «Березівка», головною метою якого став захист прав простих фермерів і розвиток інфраструктури в депресивних регіонах країни.

Колишній селянин особисто колесив віддаленими селами, фінансуючи будівництво сучасних фельдшерсько-акушерських пунктів, спортивних майданчиків і сільських шкіл. Його фонд надавав безкоштовних адвокатів людям, які опинилися в ситуаціях, подібних до тієї, через яку довелося пройти йому самому в боротьбі з рейдерами. За п’ять років активної та прозорої роботи організація Коваленка врятувала від розорення сотні дрібних господарств і подарувала надію тисячам простих українців. Журналісти навперебій вихваляли його меценатські заслуги, зводячи в ранг святих, але сам мільярдер ставився до своєї слави з неабиякою часткою іронії. Він неодноразово підкреслював в інтерв’ю, що є символом вимушеного компромісу із совістю, а не іконою боротьби за абстрактну справедливість.

Проживши п’ять років у ритмі мегаполісу, Василь Петрович вчинив вчинок, який шокував усе його столичне оточення — він повернувся в рідне село. Мільярдер викупив скромний будиночок по сусідству зі своєю колишньою землею, переодягнувся у звичну робочу робу і знову завів невелике господарство. Олексій, який став на той час успішним топменеджером, щиро не розумів ексцентричного вчинку батька, що має доступ до будь-яких благ цивілізації. Однак фермер лише філософськи посміхався у відповідь, стверджуючи, що тільки тут, на своїй рідній землі, він почувається по-справжньому живою людиною. Марія Іванівна, втомлена від світських раутів і штучних посмішок, з радістю підтримала чоловіка, попросивши лише обмежити поголів’я худоби заради збереження здоров’я…