Діти вигнали батька на мороз, не знаючи, хто знайде його в кучугурі

— запитав він, одягаючи куртку.

— Та так, проблеми на роботі. Вікторія теж незадоволена. Останнім часом усе не так, як раніше, — відповів син, уникаючи дивитися батькові в очі.

Андрій не став розпитувати. Він знав, що в таких ситуаціях краще дати людині самій прийти до рішення.

Тимофій, помітивши, що розмова дорослих перейшла в занадто серйозне русло, взяв діда за руку.

— Діду, ходімо в парк. Я хочу, щоб ти знову показав мені, як стріляти з лука.

Андрій з посмішкою погодився. Їхня прогулянка була насиченою: вони гралися, годували птахів і згадували минулі часи. Тимофій сміявся, а Андрій відчував, що ці моменти зближують їх ще сильніше.

Того ж вечора Дмитро залишився наодинці з батьком. Валентина вирушила відпочивати, а Тимофій уже спав.

— Тату, я хочу дещо запитати, — почав Дмитро, трохи завагавшись.

— Звичайно, запитуй, — спокійно відповів Андрій.

— Я бачу, що тобі добре тут із Валентиною. Але я не можу не думати, що, можливо, нам варто було все зробити інакше. Щоб ти залишився з нами, — голос сина здригнувся.

Андрій важко зітхнув.

— Дімо, я розумію, про що ти говориш. І я не тримаю зла. Але у кожного з нас тепер своє життя. Тобі потрібно розбиратися з собою, зі своєю сім’єю. Я не можу і не хочу бути причиною ваших розбіжностей.

Дмитро кивнув, але його обличчя залишалося напруженим.

— Просто знай, що якщо тобі знадобиться допомога чи підтримка, я завжди буду поруч, — додав Андрій.

У відповідь син лише мовчки стиснув руку батька. Наступного дня Дмитро приїхав знову, але вже з Вікторією. Андрій здивувався, побачивши її на порозі. Вона виглядала стриманою, але ввічливою.

— Здрастуйте, Андрію Васильовичу, — сказала вона, злегка посміхнувшись.

— Здрастуй, Вікторіє, — відповів він, уважно дивлячись на неї.

Валентина, помітивши напружену атмосферу, швидко запропонувала чай. Вікторія не відмовилася, що саме по собі стало несподіванкою. Розмова за столом була обережною. Вікторія говорила мало, переважно відповідаючи на запитання Валентини. Андрій не втручався, але спостерігав за нею. У якийсь момент Вікторія сама підняла тему, яка їх усіх хвилювала.

— Андрію Васильовичу, — почала вона, не піднімаючи очей, — я хочу вибачитися. Мені шкода, що я… що ми з Дмитром не знайшли до вас підхід.

Андрій здивувався, але зберіг спокій.

— Це в минулому. Головне, що ви тут.

Цього вечора розмови були непростими, але вони поклали початок тому, що могло б стати новою главою їхнього життя. Андрій розумів: він не може змінити минуле, але майбутнє все ще було в їхніх руках.

Час після візиту Вікторії плив неспішно. Андрій Васильович радів тому, що, незважаючи на холодний старт, розмова все-таки задала новий тон їхнім стосункам. Однак його не покидало відчуття, що все це — лише початок чогось більшого.

Дмитро приїжджав дедалі частіше, іноді з Вікторією, а іноді один. Тимофій незмінно був поруч, щоразу наповнюючи дім Валентини своїм гучним сміхом і нескінченними запитаннями. З Валентиною Григорівною хлопчик швидко подружився, почав називати її бабусею Валею, чим викликав у неї щиру посмішку.

Однак щось у поведінці Дмитра починало турбувати Андрія. Син виглядав пригніченим, часто переводив розмови на абстрактні теми, а коли справа заходила про роботу чи сім’ю, ставав відчуженим. Одного разу, коли вони залишилися вдвох, Андрій зважився заговорити.

— Дімо, що відбувається? — запитав він, пильно дивлячись на сина.

Дмитро опустив погляд, потер пальцями скроні і, немов насилу, видавив:

— Все складно, тату. Ми з Вікторією, здається, йдемо до розлучення.

Ці слова прозвучали як грім серед ясного неба. Андрій завмер, намагаючись осмислити почуте.

— Розлучення? Що сталося?

Дмитро важко зітхнув.

— Ми давно не розуміємо одне одного. Вікторія каже, що я занадто багато часу проводжу на роботі, а я не можу зрозуміти її постійних вимог. Ми стали чужими.

Андрій дивився на сина, відчуваючи одночасно і жалість, і безпорадність. Він знав, що такі речі не вирішуються за один день, і розумів, як болісно це для Дмитра.

— А Тимофій? Він знає?